3.2

Але потім я побачила довгі пальці свого бойфренда під столом. На стегні фарбованої білявки, що сиділа спиною до камери. Дівчина підсунулася ближче та захихотіла. А бліді тонкі пальці ворухнулися ще далі – уже під тканину темно-зеленої обтислої сукні.

Потім білявка хитнула голову вбік і її губи встромилися рівненько Глібові у вухо. І він не зупинив її! Лише трохи смикнув плечем. Можливо, тому що йому це сподобалося?

– О, все. Досить. Вимикай! – я замружилася та випустила телефон із руки.

Це моє бажання виконалося миттєво!

Телефон зіслизнув з колін і жвало пострибав крутими дерев’яними сходами на перший поверх.

Фоном і далі лунало щось попсово-ритмічне. Та я оглухла. У голові тільки шум від власного розлюченого дихання. Присмак відрази в роті. І свербіж у м’язах, які так і крутило від бажання щось розбити!

Телефона замало!

Тож я жбурнула в стіну ще й келих.

Мій наречений… ну, майже наречений – зрадник і свинота!

Я планувала зробити йому кілька звабливих фото з ванни та надіслати, щоб не сумував. А він і не сумував. Падлюка брехлива.

«Така важлива конференція. Шанс налагодити зв’язки. Показати себе…» – прослухала в голові слова Слуцького, але тепер із зовсім іншим підтекстом.

Показати себе і, очевидно, помацати інших дівок! А потім він планував приїхати сюди й тулитися брудними лапами до мене?

Фе! Здригнулася від огиди.

Гнів вирував у тілі, як океан пекельної лави. Душив. Затьмарював погляд отруйним димом.

Ні, якщо лишуся в цьому будиночку, ще щось рознесу. Швиденько скинула халат, влізла в спортивні штани і перший-ліпший светр. Взула кросівки.

Телефон, що лежав «обличчям» вниз, свідомо проігнорувала. Обійшла, як отруйну змію.

Потім розберусь і з його можливим пошкодженням і з колишнім хлопцем. Макар… Ну, думаю, він зрозуміє мій тайм-аут.

Вистрибнула за двері, як обпечена. Я і була обпечена. Зсередини!

Минула охайну галявинку із садовими меблями й мангалом. Пролетіла стежинку до траси, наче за хвилину! Перейшла дорогу та занурилась у хащі.

Тут ліс хвойний мішався з листяним. Ноги несли вперед крізь гілки та зарості сухої трави. Крізь засохлі канавки та повні густої сирості калюжі. Повалені стовбури. Зарослі мохом пеньки.

Після низини рельєф пішов угору.

Я захекалась і вийшла на відкриту, майже ідеально кругу галявину. Зупинилася.

Сріблясте світло повного місяця кидало виразні графічні тіні. Видно було кожну гілочку. Кожен листочок. Наче в дуже сірий і похмурий день. Що вицвів, лишив тільки темні кольори.

Як мій світ зараз.

Закрила очі.

– Ненавиджу тебе, Слуцький… – прошепотіла гірко.

Стало боляче. Але й легше. Втягнула холодне повітря на повні груди і видала:

– Гад! Пішов ти!

Голос зірвався на крик скаженої кішки. Одночасно – щось велике та чорне пронеслося краєм галявини. Наче вирвалося із самого пекла. Затупотіло, заревло страшно. Почувся тріск гілок і відлуння важких ударів об землю.

Створіння понеслося від мене далі в ліс.

Кінь?

Я його злякала. А він – мене.

Продихала тахікардію від адреналіну. Обійняла себе руками й раптом зрозуміла, що не знаю, куди вертатися додому. Звідки я прийшла?

Покрутилася на місці. Ось ці дерева я бачила раніше. Чи ці?

Та вони всі однакові тут!

– О-о… – застогнала у відчаї. – Бісова відпустка. Бісів ліс! Клятий Гліб! Агр-р-р…