3.1 У відчаї

Я лежала в гамаку, підвішеному між першим і другим поверхами, загорнута в халат. Смачно повечеряла та чекала, коли набереться вода в джакузі.

Проєктор транслював на стіну музичний канал. Кондиціонер тихенько гудів. Легке біле вино, яке знайшла на столику разом із вітальною листівкою, м’яко погойдувалося в келиху й пахло фруктами.

І-де-ально!

Якби ще поряд був мій бойфренд, з яким ми так довго планували спільну відпустку…

Немов у відповідь на мої думки, телефон ожив.

Я потягнулася за ним і ледь не облилася! Та поспіх був марним. Дзвонив Макар Сотник.

Двоюрідний брат.

Я здивувалась і навіть запанікувала на секунду.

Цей кар’єрист і затятий одинак згадував про родичів, якщо повезе, на свята. І то… міг скинути листівку в сімейний чат. Мені щастило більше – ми розмовляли з Макаром пару разів на місяць. І вони вже минули. Чергові перекази його чоловічих подвигів я сподівалася почути вже в новому році. А тут несподівана телефонна розмова. Ні, він запитує про відеозв’язок!

Якийсь ахтунг трапився – не інакше!

Поправила комір халата на грудях і натисла на зелений кружечок.

– Привіт, Ксанко. Бачу, ти гарно відпочиваєш, – оголосив, швидко роздивившись мій інтер’єр. – Тільки чогось не вистачає. Ти сама?

Та що ж таке! Нащо формулювати так гостро для мого самотнього вечора?

– Наразі так, заїхала в апартаменти. Хлопець має приєднатися до мене невдовзі. У нього конференція…

– З проблем і перспектив штучного інтелекту в програмуванні, – закінчив за мене й дивом вгадав точну назву заходу.

Чи не вгадав?

– Ти звідки знаєш? Це ж не твоя сфера інтересів.

– Та… – змахнув рукою. – Підшукую прогера собі в команду, молоду кров. Але не це головне. Твій… як його? – Вимогливо поклацав пальцями.

– Гліб Слуцький, – підкотила очі.

Я численних пасій брата завжди запам’ятовувала. Ну, тримала в голові останню, допоки не з’являлася наступна. А це неабияке навантаження на короткотривалу пам’ять. Ми ж із Глібом були разом уже три роки. Стабільно та впевнено рухалися всіма належними сходинками до шлюбу.

Майже рік жили разом і, на мою думку, успішно пройшли період «притирання». Визначили особисті межі комфорту: я не прибираюсь на його столі, він терпляче чекає мої збори.

Я навіть мала передчуття, що під час цієї відпустки Гліб освідчиться. Ідеальні ж умови!

Проте Сотник вперто не збирався запам’ятовувати ім’я мого обранця.

– Точно. Гліб. Худорлявий такий нудьгар, і в окулярах.

Проти окулярів аргументу в мене не знайшлося. А от щодо іншого:

– Гліб не худорлявий, він регулярно відвідує силові тренування, просто в нього астенічний тип фігури. І він не нудний, він інтелектуально розвинений, – мені ніяк не хотілося погоджуватися з уїдливими коментарями Макара.

Добрий же хлопець – глибоко в душі. Але одразу так і не скажеш, бо цинізм і погорда народилися попереду нього. От би подивитися, як чарівна і приголомшлива жінка підкорить крижане серце братика, а потім красиво відшиє… Та я зупинила зловтішні наврочення і повернулася до мети нашої розмови.*

– І чого це ти розпитуєш про мого хлопця? Так, він на цій конференції. Я в курсі. Ви зустрілися?

– Просто зараз бачу його попереду себе. За сусіднім столиком. Виступи закінчилися, усіх запросили на вечерю.

– Чудово! – зраділа, бо це означало, що коханий, нарешті, вийде на зв’язок.

У мене накопичилося багато вражень. І питань. Основне з яких – коли він приїде!

– А чи ти міг би підійти до Гліба та передати йому трубочку?

Вирішила не втрачати нагоди почутися… і побачитися.

Вирівняла спину, покусала губи та поправила пасма волосся. Макіяж я вже змила, але тепле світло від матових плафонів грало мені на користь.

– Не думаю, що це буде зручно. Дарма я подзвонив. От чорт… – раптом підтис губи Сотник. Відвів погляд від камери, щось розглядаючи перед собою. Щось не дуже приємне.

Я знала його міміку, як свою!

– Пробач, сестричко, я хотів пожартувати і трохи вивести тебе на ревнощі… але не думав… От чорт!

– Що? Що сталося? – зашпорталася в полах халата, коли спробувала швидко підвестися. У грудях усе тривожно стислося, а потім нестерпно запекло.

– Давай, я тебе переверну? Сама побачиш. Може, мені щось з очима сталося… Але виглядає розклад препаскудно.

Після цих слів кут огляду змінився. Я завмерла, так і не вибравшись з гамака повністю, а лише звісивши одну ногу на дерев’яну сходинку.

Тепер я бачила широку залу, наповнену людьми. Бежеві скатертини, дзвін приладдя, тиха вишукана музика.

Макар почав наближати камеру на один зі столиків. Інколи повз проходили люди, і я затримувала дихання на ці секунди.

Ні, будь ласка. Хай це буде якась помилка. Просто дружні обійми. Вони схилилися, щоб обговорити щось важливе. Щось прогресивно-програмістське.

_____________

*Про Макара Сотника та любовні пригоди, які наврочила йому сестричка, можна прочитати в книзі “Всі його дівчата”.