2. Михайлович

Цей? Зарослий темною бородою велетень з руками дроворіза та поглядом розбудженого взимку ведмедя – шеф?

Більше схожий на працівника комунальних служб. Он, у нього й лопата у візку. З кишені розстібнутої парки стирчать грубі робочі рукавиці, а на поясі витертих джинсів бовтається об’ємна сумка з інструментами.

Легким рухом здоровань смикнув за візок, що той розвернувся на сто вісімдесят та зупинився в міліметрі від моїх колін. На замшеві чобітки щось відчутно ляпнуло.

– То що ви хотіли мені сказати? – поворухнув бровою під косо натягнутою шапкою.

– Та… може іншим разом, – я якось вмить розгубила весь свій запал. І це дивно. Адже, зазвичай, мене важко перебити, якщо я хочу донести свою думку.

Проте, щось загрозливе та нестримне в енергетиці чоловіка змушувало поводитися обережно. Як перед незнайомою великою собакою – не відомо ж, у якому вона настрої.

А цей екземпляр самця був дуже, дуже великий.

Навіть його сорочка зі мною погоджувалася, вона ледь справлялась із завданням обійняти потужний тулуб. На грудях чоловіка їй це не вдавалося. Тож в отворі під шиєю здорованя виднілися кружальця волосинок і сріблястий широкий ланцюжок.

Я глибше занурила ніс у свій комір.

Ох… І не холодно ж йому?

– От і чудово, тоді до справи, – діловито кивнув і підчепив на пальці одразу дві валізи й пакет. – Це всі ваші речі, Оксано?

Незрозуміло як, але непід’ємна гора моїх клунків поряд із незнайомцем стислася до смішних розмірів. Наче візок у будівельному супермаркеті, що раптом виявися дитячою версією на маленьких колесах і з прапорцем – щоб його помітили дорослі.

– Ем… Так. Це всі. А вас… Як звертатися до вас?

– Андрій, – кинув коротко та якось неохоче.

– Андрій… І все? – те, що він не представився одразу, поводився на межі пристойності та взагалі не переймався враженням, яке справляє, руйнувало звичні шаблони. А мені хотілося встановити чіткі кордони. Нагадати, хто тут надає послуги, а хто їх отримує.

– Кхм! – він на секунду примружився, наче розгадав мій намір і пробасив досить офіційно: – Андрій Михайлович Линько. Власник цієї ділянки та ферми неподалік. – Хитнув головою в одну зі сторін лісу. – Нехай ваш відпочинок буде затишним і тихим. – Продекламував без ентузіазму слоган, який я бачила на сторінці.

Після чого простягнув вільну долоню.

Я кивнула, стисла гарячу та шерхувату шкіру, ледь-ледь порозгойдувала її. Бо власник долоні мені ніяк у цьому не допомагав. А дивився згори з лінивою цікавістю. І… що це? У заростях його бороди мені примарилася іронічна посмішка.

– Приємно познайомитися, Оксана Віталіївна Гайворон, – промовила стримано.

– Що ж, Оксано Віталіївно, якщо з усіма потрібними вам процедурами покінчено, можу провести вас до місця призначення?

І, не чекаючи моєї відповіді, чоловік жваво заштовхав перед собою візок, на який уже встиг завантажити всі торби.

Ти диви, як він викрутив! «МЕНІ потрібні процедури»!

Культурні люди називають це елементарною ввічливістю. Яка, видно, важко дається Андрію Линьку.

Невже тут, у лісі, він і виріс? Ага, а виховували його якісь дикі звірі, не інакше.

Поки я роздумувала й тихенько підсміювалася своїм думкам, чоловік вайлувато, але вправно, швидкими кроками занурювався в зарості з усіма моїми речами.

Чистий тобі ведмідь. Ще й Михайлович!

Я похапцем схопила светр з лави та поспішила за фігурою провідника.

– Ви йдете, Оксано Віталіївно? – кинув через плече. – У мене ще важливі справи сьогодні.

– Цікаво, які? – видала вголос, не стримавши іронію і сама.

– Та… – він гортанно прокашлявся, наче брав час на роздуми. – Маю Яшку зловити, щоб він не зруйнував вам плани на відпочинок.

Мені здалося, чи він сказав це з ноткою насмішки?

– Кого? – спитала натомість.

Чоловік шумно та протяжно видихнув. Я змирилася, що вже не почую відповідь, але за кілька секунд Андрій усе ж пояснив:

– Жереба. За документами він Яшар Блискучий. Але кінь зовсім молодий, дуркуватий. От ми його і кличемо по-простому. Яша.

Під час цієї промови голос Андрія незвично пом’якшився, потеплів. Я аж заслухалася оксамитовими переливами густого баса. Не думала, що велет здатен так ніжно ставитися… до коня.

– Вдруге вискакує через огорожу, пройдисвіт. Персонал мені з ладу виводить…

– О! Це ви про Ромчика? Кінь щось йому зробив? – жахнулася, зв’язавши інформацію до купи.

– Та ні. Ну, тобто Роман травмувався. Але коли пішов шукати жереба. Невдало втрапив у канаву. Яша не агресивний. Просто енергії забагато, не звик у загорожі довго стояти, – наче виправдовував свого підопічного переді мною.

– І цей ваш Яша… досі гуляє?

Я здивовано застигла та заозиралася.

Відвідини стайні були в переліку розваг і моїх планів. Але не думала, що зустрінуся з конями так швидко. Та ще й неочікувано! Й особливо – з конем «дуркуватим».

– Ага. Певно, побіг до фермерського поля, останньою люцерною ласувати, – вів далі неспішну оповідь чолов’яга, прямуючи стежкою.

Я чула його лише тому, що його голос був зичним, сильним і грубуватим. На кшталт власника.

– Тож якщо побачите, не підходьте близько, він трохи лякливий, може різко зманеврувати. Хоча, ні, забудьте. Я його зловлю ще до вечора, – пообіцяв упевнено й поправив свою сумку на поясі, у якій я помітила хвостик яскравої моркви.

Ну, і чудово!

Мене чомусь одразу відпустило заціпеніння від його слів.

Нехай великі тварини розбираються між собою. Їм не вперше.

– О, мабуть, то ваш Яша залишив презент біля зупинки, – нагнала провідника, перебираючи ногами з усіх сил.

– Презент? – пригальмував Андрій та обернувся так стрімко, що я ледь не влетіла в його широкі груди. Відхилилася, але встигла вдихнути теплий, терпкуватий і мускусний запах людини, що добре попрацювала.

– Ну, так. Органічний і дуже запашний, – вказала на свій потерпілий чобіток. Скраю на підошві лишилися жовтуваті розводи з дрібними паличками неперетравленого сіна.