1. "На щастя"

Мікроавтобус зупинився просто посеред лісу.

– Приїхали, – оголосив водій радісно.

– Ви впевнені? – перепитала.

Кивнув, поблажливо усміхнувся і взявся хутенько виставляти мій багаж.

Я розуміла цей поспіх. Йому ще добру годину виїжджати до цивілізації. А от мені не хотілося залишати теплий салон до останнього.

Кінець грудня. Досить теплий, навіть снігу ще не було. Та все ж…

Я відкрила карту в телефоні, проте даремно. Геолокація гальмувала та показувала село, яке ми давно минули. Що ж, мені лишалося довіритися водієві та ступити на родючий ґрунт. Що я і зробила.

Та одразу відсмикнула ногу!

Замшеві чобітки кольору «стигла слива» поринули в субстанцію, яку було важко з чимось сплутати. Сумнівів у родючості землі не лишилося.

«Жах який! Хто це підкидає такі сюрпризи біля зупинки громадського транспорту?» – подумала з обуренням.

А потім оптимізм переміг. Я зітхнула і вирішила, що вляпалася в гній «на щастя». Обтерла ногу об ще зелену травичку та оглянула простір довкола.

«Зупинка» – то голосно сказано. Невелика відсипана кишенька на дорозі та дерев’яна лавочка майже захована за гіллям. Поряд вказівник на з’їзд. На дошці білими друкарськими літерами писало: «Сховок».

Усе вірно.

Саме тут, серед недоторканої природи, але з усіма сучасними зручностями, ми планували провести відпустку та зустріти новорічні свята з моїм хлопцем. Глібом.

Але Слуцький такий же трудоголік, як і я. В останню мить йому прилетіло запрошення на конференцію. Надзвичайно понтову та важливу. Гліб розсипався в перепрошеннях, надіслав величезний букет квітів з кур’єром і помчав на свою «новітньо-проривну-вузькоспеціалізовану» тусовку для програмістів.

Я ж, за розкладом, опинилася тут.

Але то не страшно. Дівчинка доросла, зможу дати собі раду кілька днів. Розвідаю все довкола, насолоджусь спа-процедурами та покайфую в тиші та спокої.

Я оглянула багаж, порахувала свої валізки та торбочки. А було їх чимало.

Водій прилаштував на верхівку гори останній пакетик і побажав приємного відпочинку. Розвернувся та поїхав назад. До мого улюбленого, хоч і метушливого, міста. А я накинула на голову каптур короткої приталеної курточки.

Вологий вітер нахабно проривався через усі боки до мого тендітного тіла.

Не завадили б рукавички. Та про них під час зборів я не подумала. Ну і, власне, ми мали гуляти з Глібом, романтично тримаючись за руки, а тепер… Я просто запхала холодні долоні до кишень.

Хвилин п’ять я насолоджувалася гіркуватим присмаком хвої в повітрі, небом без дротів і хмарочосів і незвичною тишею. А потім змерзла та занудьгувала.

Ну, і чому мене не зустрічає адміністратор затишного будиночка?

Бездіяльність – то не моє. Навіть у відпустці. Тому ще за пару хвилин я дістала телефон і подзвонила Слуцькому.

Усі організаційні моменти він узяв на себе. Завжди так робив у наших подорожах і виходах. Через це зараз я не мала прямих контактів з власниками бази відпочинку.

І корпоративне, розраховане на місці дороги, авто через це теж не стала брати. Сюди трансфером, а назад поїдемо з Глібом.

Прослухавши ритмічні гудки, почула механічний голос, який запропонував залишити повідомлення.

Я навіть не здивувалася, а тихенько пирхнула на його звичку тримати телефон на беззвучному.

Хоч і сама в курсі, як збиває концентрацію мобільний. Але відчуття, що Гліб просто забув про моє заселення, неприємно дряпнуло чутливі жіночі нутрощі.

Але я ж не пропаду?

Провідний спеціаліст із людських ресурсів великої міжнародної компанії може потурбуватися не лише про потреби інших, а і свої закрити без проблем.

Трохи понервувавши через слабкий інтернет, я все ж знайшла потрібну сторінку в соцмережі. А на ній і контактний номер.

Мені відповів юний голос чи то хлопчини, чи то дівчини. Ми представилися. І виявилося, що це мій обіцяний екскурсовод і адміністратор – Ромчик, як він назвався.

– Ви мене зустрінете? Я біля вказівника та маю трохи речей… – обернулася на піраміду Хеопса в мініатюрі зі свого краму.

– О, вибачте, пані Оксано. Невже я забув попередити? – схвильовано забубонів хлопець. – Ні, чекайте. Так. Я відправив повідомлення Глібу Слуцькому, щоправда, це було вже пізно…

– Він мені його не передав, – скривилася від ще одного нагадування. Отже, уже вчора мій хлопець повністю занурився в роботу. Та про це потім. Зараз треба було вирішувати нагальну ситуацію. – Ми заїжджаємо окремо. То що за повідомлення?

– А, зрозуміло… – він якось напружено замовк. І я теж напружилась.

І не дарма!

– Річ у тім, що буквально вчора трапилася пригода, виробнича травма, так би мовити. І зараз я в гіпсі. Але заселення відбудеться без проблем! Просто безконтактно. Треба тільки ввести код на спеціальній панелі. Я вам його зараз надішлю. А з екскурсіями… ем… щось придумаю згодом. Залучу… тут треба подумати.

Хлопець щось невиразно зашепотів, спілкуючись сам із собою. Звичка в нього така?

– Чекайте, Романе. Ви мене не зрозуміли. Я ФІЗИЧНО не зможу дістатися будиночку без допомоги, – почала втрачати доброзичливість. – Тут ґрунтова стежка, а в мене чимало багажу. Дуже прикро, що ви травмовані. Але якщо все це понесу я – то приєднаюся до вас на лікарняному. А в мене був зовсім інший план на відпочинок. Невже на базі немає інших співробітників?

Від раптової думки, що я сама-самісінька в лісі, шкірою розлилася липка тривога.

– О, зрозуміло. Якщо так, то… Зараз. Дайте мені хвилинку, – знов щось прошамкав і швидко засопів хлопець. А потім взагалі перевів дзвінок у режим очікування.

Я подивилася на німий екран із недовірою. Похитала головою.

Сторінка акаунту була новенька, лише декілька десятків постів. І щось мені підказувало, що довго вони з таким підходом не протягнуть.

– Все ок, пані Оксано! – нарешті ожив мій телефон голосом задоволеного Ромчика. – Я подзвонив шефу, він якраз неподалік. Будьте на місці. – І скинув виклик.