Розділ 35 Кривавий випускний

Травень був теплим, навіть надто. Сонце пекло плечі, але я не ховалась. Мені хотілося відчувати, що світ ще може торкатися до мене ніжно. Повітря пахло молодими листками, бузком і чимось знайомим — ніби спокоєм, якого я давно не знала.

Остання репетиція вальсу. І вже за кілька годин його побачать всі. Музика грала на повторі, кроки плутались, учителька знову підвищувала голос. А мені здавалося, що все це вже було. Мій погляд раз у раз ковзав по залі, шукаючи його. Автоматично, рефлекторно. Аррон. Його не було. І все ж він був у кожному повороті, в кожному русі, який ми колись відпрацьовували разом. Я пам’ятала, як він ставив мені руку на талію — трохи ніяково, трохи обережно. Я пам’ятала, як ми сміялись, коли я наступала йому на ногу. А тепер — я танцюю з іншим. 

Розставання прийшло без драм. Він просто зник. Спершу з переписок. Потім із поглядів. А тоді — з усіх моїх днів. Я не питала, чому. І він не пояснював. Мабуть, боявся сказати щось, що я й так уже знала.

Мене не рятували поради подруг, не допомагала музика. Я ховалася у репетиціях. Відчувала, як із кожною годиною стає легше не дихати ним. Не згадувати. Не чекати.

Але навіть коли мені здавалося, що я вже навчилася бути без нього, вальс повертав усе назад. Мелодія — ніжна, гірка, така, що ріже зсередини. Я хотіла її зупинити. І водночас — ніколи не вимикати. Бо поки вона грає, я ще пам’ятаю, як це було — бути поруч із ним.

Мене обернули — раз, другий. Я трималася ритму, але думки все ще відпливали у минуле. І саме тоді Лукас зупинився. Ледь притримав мене за талію, щоб я не втратила баланс, і тихо прошепотів:

– Ти вся не тут.

Я здригнулася. Його голос був тихим, але чітким. І правдивим.

– Просто... складно, – ледь чутно відповіла я, не піднімаючи очей.

– Це через нього? – Лукас не уточнював імені. Йому не треба було. Він бачив достатньо.

Я мовчала. Не знала, що сказати. Він тримав мою руку трохи міцніше, але не тиснув.

– Ти танцюєш, наче хочеш втекти. Але твої очі... – він зупинився, нахилившись ближче. – У них стільки болю, що хочеться просто... взяти і захистити.

Я підняла погляд. Він дивився прямо, чесно. Без жалю. І від того стало ще важче.

– Я просто не встигаю забути, – сказала я. – Танцюю і згадую. Аж до доторку. До дихання. До погляду.

– Тоді не забувай. Але дозволь собі йти далі, – м’яко відповів він. – Ти заслуговуєш на більше, ніж залишки минулого.

Я не знала, що боліло більше — його слова, чи те, що він мав рацію. Але в той момент я нарешті побачила когось, хто дивиться не повз мене — а всередину.

І я знову зробила крок у ритм. Уже трохи впевненіше.

Після репетиції я вийшла зі школи останньою. Надворі вже згущався вечір — той самий м’який, весняний, коли повітря пахне теплом і ще не зовсім згаслими емоціями дня. Дорога додому була тихою. У вухах ще звучала музика вальсу, а в голові — слова Лукаса. Я ловила себе на думці, що не хочу думати. Але спогади вперто чіплялись за плечі.

Коли нарешті відчинила двері дому, мене зустріла знайома тиша, що була рідною і водночас трохи чужою. У коридорі стояли мої улюблені кеди, запах маминої кави ще витав у повітрі, хоча її вже не було — вона працювала до пізна.

Я скинула рюкзак, пройшла повз дзеркало. Обличчя було втомленим, погляд — десь далеко. Хотілося змити з себе весь день.

У ванні пар піднімався з гарячої води, створюючи легку імлу. Я повільно зняла одяг, відчула, як шкіра дихає. Увійшла під струмінь душу й заплющила очі. Вода стікала по спині, мов стирала втому. Тепла, майже гаряча. Вона огортала тіло, ніби обіймала. І хоч я знала — вода не змиє всього, та хоч на хвильку стало легше. Я довго стояла, схиливши голову, слухаючи лише, як падають краплі.

Коли вийшла з ванної, загорнулася у рушник, наче в щось безпечне. Волосся мокре, шкіра трохи почервоніла від гарячої води. Я повільно обирала одяг — щось просте, біле, зручне. Дзеркало запітніло, але я витерла частинку й глянула на себе. Трохи змінена. Трохи тиха.

Десь за двадцять хвилин пролунав дзвінок у двері. Я відкрила — і на порозі стояла вона: моя візажистка. Усміхнена, спокійна, з валізкою в руках. Вона одразу зайшла на кухню, розклала свої пензлики, пудри, лаки, наче маленький ритуал краси починався прямо там.

– Ти готова стати випускницею? – усміхнулась вона, глянувши на мене.

Я кивнула. Напівжартома. Напівпо-справжньому.

Вона почала із зачіски. Її пальці швидко бігали по моєму волоссю — обережно, але впевнено. Кожен рух був продуманий. Вона закручувала локон за локоном, фіксувала шпильками, розчісувала знову. Волосся поступово набирало форми — хвилі, що спадали м’яко, як весняні води. Я дивилася у дзеркало й не впізнавала себе. У мені з’являлося щось нове — мов тінь дорослості.

Вона не говорила зайвого. Лише питала час від часу, чи все зручно, чи не тисне. Я ж мовчала, спостерігала, слухала, як тихо працює фен, як шелестять пальці в моїх пасмах.

Я відчувала, що момент наближається. Що вечір, який колись здавався далеким, тепер стукає в двері. Але поки що — я просто сиділа, з закрученим волоссям, у халаті, у власній кімнаті. І в цій миті було щось дуже особисте. Тиша. Очікування. І спокій. 

Двері злегка відчинилися, і в кімнату ввійшла Алісія. Вона виглядала, як завжди, незвичайно, навіть серед звичайних моментів. Голуба сукня обвивала її фігуру, неначе виводячи її з іншого світу — з того, де не було звичних турбот. Вона була немов персонаж із казки, одягнений у світлі кольори і ніжні лінії. Її волосся, пряме та золотаве, спадало з-під бантика, який елегантно завершував її образ, ніби акцентуючи весь її стиль — простий, але витончений.

Вона зупинилася в дверях і миттєво поглянула на мене, відзначаючи зміни.

– Ну, ти виглядаєш просто чудово, – її голос був теплий, але злегка здивований. – Не впізнати. Як це тобі вдається?

Я кивнула, відчуваючи, як ці слова дарують мені якусь неочікувану впевненість. Але Алісія не чекала на відповідь, одразу змінила тему, яка знову спрямувала мої думки далеко.