Розділ 34

Музика била у груди, мов серце, що втратило ритм. Світло миготіло різнокольоровими спалахами, а повітря було густе від парфумів, диму та чужих емоцій. Я стояла біля барної стійки, тримаючи келих з чимось солодким і холодним, намагаючись вдихнути спокій, якого не було.

Алісія танцювала поруч із нами — чи, радше, хиталася, тримаючись за Вікі. Її щоки були червоні, очі — заплакані, хоча посмішка була вимучена. Вона сміялася, але це був сміх крізь сльози. Той, що ламає.

— Ти така красива… — пробурмотіла вона, звертаючись до мене, але голос її зривався. — А я… я… я не змогла його врятувати.

Я обняла її за плечі, щільно, як могла. Вона затремтіла.

— Ш-ш-ш, Алісіє. Це не твоя провина.

Вікі кивнула, стоячи з іншого боку. В її очах — стримана турбота, тиха сила, яку я завжди в ній цінувала. Разом ми втримували Алісію, ніби вона могла розсипатись, як сніг у долонях.

— Він… він казав, що я — світло, — прошепотіла Алісія, опускаючи голову. — А я стала темрявою. Я його зрадила. Я ж… я обіцяла бути поряд.

Я обережно провела рукою по її волоссю.

— Ти була поряд, скільки могла. І він це знав. Повір мені.

Вона притулилась до мене, п’яна, розбита, вразлива. З клубу лунала весела пісня, яка геть не пасувала нашому настрою. Від цього стало ще гірше — світ танцював, а ми стояли посеред болю, невидимого для інших.

— Можемо піти? — спитала я у Вікі, і вона без слів узяла пальто.

— Я не хочу додому, — промовила Алісія, майже дитячим голосом. — Там порожньо.

— Тоді ходімо до мене. Ми приготуємо чай, поставимо ковдру, і ти просто будеш не сама.

Алісія нічого не відповіла, але її сльози капнули мені на плече.

І цього було досить.

Таксі зупинилось перед будинком різким ривком. Дощ не йшов, але в повітрі висіла густа зимова волога, і дихати стало легше тільки тепер — поза межами клубного диму й емоційного шуму.

Я розплатилася з водієм і обережно допомогла Алісії вийти. Вікі підтримала її з іншого боку, і ми повільно рушили до мого під'їзду, ніби тримали кришталь, який міг тріснути від найменшого руху.

— Стій… я… — прошепотіла Алісія, зупиняючись. — Мене нудить.

Ми швидко відвели її вбік, ближче до кущів. Вона стояла, спершись на мене плечем, поки її тіло намагалось вивільнити хоча б частину того болю, який вона втопила в коктейлях. Я мовчала. Вікі подала серветку й воду з пляшки.

Коли Алісія змучено зітхнула й кивнула, що все добре, ми піднялись сходами до мого під’їзду. Я вже витягувала ключ, коли краєм ока помітила постаті біля лавки.

Двоє. Ті самі. Ті, що стояли тут кілька днів тому, пізно ввечері, коли я поверталась зі школи. Один у темному капюшоні, інший — з цигаркою, яку гасив об металевий поручень. Тоді вони мовчки дивилися на мене, і я подумала, що просто здалося.

Але тепер…

— Добрий вечір, — сказав один з них, той, що з капюшоном. Голос низький, спокійний, навіть ввічливий.

Я завмерла з ключем у дверях. Вікі обернулась. Алісія нічого не помітила — вона напівспала, спершись на мене.

— Ми знайомі? — обережно відповіла я.

— Ще ні, — кивнув він і зник у тіні за рогом, як привид.

Серце забилось трохи швидше. Але я нічого не сказала. Просто ввела код, відчинила двері, і ми мовчки увійшли.

Вже у квартирі я зняла з Алісії пальто й допомогла їй дійти до дивану. Вікі принесла плед і поставила чайник.

— Я тут, — прошепотіла я їй, сідаючи поруч. — І я нікуди не піду.

Алісія не відповіла. Вона вже дрімала, заплутавшись у ковдрі. Але одна її сльоза ще текла щокою. Я витерла її пальцем.

І знову подумала про чоловіків біля під’їзду. Чому вони вітаються?

На кухні пахло м’ятою, ваніллю й тим самим чаєм — Lovare зі смаком Champagne splashes. Ми з Вікі сиділи навпроти одна одної, загорнуті в ковдри, а з кімнати долинало тихе дихання Алісії. Вона нарешті заснула. Цілком.

Я обережно погладила кота Томаса, який лежав на моїх колінах, мружачись від задоволення. Його тепле тіло було найкращою терапією цієї ночі. Пухнастий, трішки лінивий і завжди у потрібний момент.

— Я люблю Аню, як вона чай Lovare, — раптом сказала Вікі, тримаючи горнятко біля губ.

Я усміхнулась, не піднімаючи очей.

— Тобто — по-святковому?

— Тобто — ніжно, яскраво й завжди доречно, — відповіла вона, дивлячись крізь пар у вікно. — Ти знаєш, як бути правильною навіть у найгірші вечори. Навіть коли ми зриваємося.

Я нахилилась і поцілувала Томаса в лоб. Він незадоволено муркнув.

— Мені просто не хочеться, щоб хтось із нас залишався на самоті. Навіть на кілька годин.

Вікі подивилась на мене, погойдаючи чай у чашці.

— А де Аррон? Він же завжди поруч, коли тобі важко.

Я трохи замовкла, вловлюючи себе на тому, що шукаю його присутність — хоча б погляд, звук повідомлення, знайоме ім’я на екрані.

— Не знаю… — відповіла тихо. — Можливо, теж переживає по-своєму. А, може, просто не хоче втручатися. У нас усе складно. Як завжди.

Вікі нічого не сказала, тільки простягла руку й торкнулась моєї.

— Але коли ти будеш готова — він теж з’явиться.

Я кивнула, наче в це вірила.

Я саме мила горнятко, коли почувся тихий стукіт у двері. Один раз. Пауза. Потім ще двічі. Не настирливо — майже знайомо.

Вікі підняла брови.

— Хтось із ваших?

— Не знаю, — прошепотіла я, витираючи руки об рушник.

Алісія ще спала, загорнута в ковдру на дивані. Томас насторожено підвів голову. Я вийшла в коридор і обережно відчинила двері.

Аррон.

Темна куртка, втомлені очі, волосся трішки вологе, ніби йшов пішки. І тиша — така, що ніби все всередині зупинилось на кілька секунд.

— Привіт, — сказав він тихо.

Я не відповідала. Просто стояла, вдивляючись у нього. Його погляд ковзнув через моє плече — мабуть, почув знайомі голоси чи уявив, що тут відбувається.

— Я... йшов додому і подумав... що, можливо, ти не заснула. І, можливо, хочеш, щоб хтось прийшов.

Я не знала, чи хочеться мені говорити, чи мовчати. Але я ступила назад і прочинила двері ширше.