Розділ 33

Ми стояли за кулісами. Легке хвилювання стискало живіт, але воно не лякало — воно надихало. Поруч були Скарлетт, Адам і Лукас — наша команда, наш маленький гурт. Ми коротко переглянулися. Без слів. Просто кивнули. Усе було зрозуміло.

Я вийшла першою, обхопивши мікрофон. Світло вдарило в очі, але я знала — там, за цим світлом, наші. Друзі. Аррон, Вікі, Алісія, Паркер, Хантер, Кай, Ітан, Джулія... Всі. Вони стояли коло сцени, підспівували ще до того, як ми почали.

Лукас дав перші акорди на клавішах. Скарлетт повела гітарою. Адам задав ритм. Я вдихнула — і почала співати.

Слова йшли з глибини. Зі спогадів, розчарувань, болю і сили. Ми співали Серце MAX "Залишись, прошу", і в залі стало тихо, як ніколи. Лише музика і наші голоси. І щось в мені наче вирвалося назовні. Я була чесною. Вперше — повністю.

— Знаєш, сиджу я в кімнаті…

Де не находжу слів на тебе і твій потворний омлет.

В навушниках гам хрипіт, їх тому що старі вони,

Як і спогади, що лишились в моїй голові.

Кожне слово виходило зсередини, наче я знову проживала всі ті ночі, коли шукала себе серед мовчання. Моя рука трохи тремтіла, але голос звучав впевнено. Люди в залі завмерли. Я чула лише себе, і якось, незрозуміло як, одночасно — кожного з них. Їхні переживання, спогади, розчарування — ніби пісня стала для всіх спільною історією.

— Колись ми сміялися разом, усе було так легко,

Та тепер ці моменти для мене — мов відлуння далеке.

Відчуваю, як все розлетілось на дрібні шматки,

Твої слова більше не гріють — лише холодні дотики.

Я злегка посміхнулася, бо в залі хтось тихо засміявся — впізнав себе. Це було тепло. Справжнє. Я розплющила очі — побачила, як Аррон притиснув долоню до грудей, а Алісія закусила губу, мов стримуючи сльози. Паркер її обняв.  Кай поклав руку на плече Ітана, і той кивнув — без слів, просто так.

— У цих старих навушниках, що хриплять, я чую пісні,

Про те, як був закоханий, і тепер усе це згасло в мені.

Немає більше розмов, тільки звуки із минулих літ...

Під акомпанемент старих мелодій, що все ще блукають всередині в мені.

Тут я вже не тримала себе. Я співала так, ніби це востаннє. Ніби я викидала з себе все невимовне, болюче, відверте. Світло сцени було гарячим, але зала — ще гарячіша. Нас слухали. Нас відчували. І я — вперше — співала не для когось. Для себе.

— Я знову тут, на одинці, і ніч тихо шепче,

Твій образ в пам'яті лишився, як тріщина на склі.

Шукаю вірші, щоб висловити те, що гнітить зсередини мене. 

—Відстань між нами збільшилась, ніби ми різні світи,

Раніше шукали відповіді, тепер ми забули сліди.

Старі мелодії, що грають в голові. 

—У цих старих навушниках, що хриплять, я чую пісні,

Про те, як був закоханий, і тепер усе це згасло в мені.

Немає більше розмов, тільки звуки із минулих літ...

Під акомпанемент старих мелодій, що все ще блукають всередині в мені.

—І нехай тріщина на склі залишиться з нами,

Як спогад про те, що втратили ми з роками.

Старі пісні ще грають, але я більше не твій,

Твій омлет залишив присмак, а я — вільна у своїй грі.

Останній рядок завис у повітрі. Я зробила крок назад. Дала простір музиці дограти. Останній акорд, м’який, протяжний… тиша.

І вибух.

Оплески, вигуки, хтось стрибав на місці, хтось стояв із вологими очима. А я… стояла на сцені й посміхалась. Я зробила це.

Це була не просто пісня. Це була я. І я була почута.

Ми тільки встигли вдихнути після вибуху оплесків, як організатор у гарнітурі жестом показав нам відійти зі сцени.

— Добре, виступ був неймовірний, але наступний гурт уже готовий, — промовив він швидко, майже не дивлячись, — ви молодці, ідіть за лаштунки, там вам усе скажуть.

Мене трохи трусило, але в голові вже з’явилась думка: це ще не все. Позаду сцени було напівтемно, запах диму, гітарного лаку й кави змішався у дивний аромат закулісся. Нас зустріла волонтерка у світлій худі.

— У вас ще один сет після цього гурту. Три пісні. П’ять хвилин на перебудову. — Вона посміхнулась. — Ви сподобались продюсеру. Він тут.

Я зустріла погляд Адама — він підморгнув, але одразу став серйозним, перевіряючи свою гітару. Лукас щось шепотів собі під ніс, намагаючись пригадати черговість акордів. Скарлетт стискала струни, ніби намагалась передати в них свою впевненість.

— Готові? — запитала я тихо, і всі троє кивнули.

Ми розмістилися в міні-зоні підготовки. Зі сцени вже лунали інші ритми — наступний гурт грав щось голосне, агресивне. Ми слухали, мовчки обмінюючись поглядами. У кожному з них було одне — ми повернемось туди й зробимо ще краще.

Світло блиснуло — сигнал. Нам пора.

Ми встали майже одночасно. В голові вже крутились слова наступної пісні. Вони були іншими. Міцнішими. Сміливішими. Бо тепер ми знали — нас слухають.

Ми ще не встигли як слід перевести подих після попереднього виступу, коли голос продюсера знову пролунав із гучномовця, звернений до всієї зали:

— Хлопець із гітарою. І дівчина в чорному. А давайте ви двоє заспіваєте разом? Спробуйте — мені цікаво, як це прозвучить.

Я з Адамом перезирнулася. Його обличчя світилася веселим азартом.

— Ну що, полетимо вниз? — усміхнувся він, уже перебираючи струни гітари.

— І вгору, — відповіла я, підморгнувши.

Почали ми синхронно, як за репетицією, хоча її не було. Я вийшла вперед і впевнено мовила: Пісня від badactress SAGE вгору вниз!!!

Я запрошую тебе в свій незвичайний лунапарк

Перевір заздалегідь вестибулярний апарат

Підпиши цей договір

Підготуй відро і таз

Нами б точно захопився

Юліонас Урбонас...

Світло сценічних ламп рухалося в ритм треку. Публіка, що стояла біля сцени, почала підтанцьовувати. Серед натовпу виділялись мої дівчатка — Еліс, Вікі, Алісія. Вони знімали на телефони, підтримували нас жестами, усмішками, стрибками.