Розділ 32

Осінь залишила по собі багато теплих спогадів. Вікі й Аррон блискуче завершили свій спільний проєкт, вклали в нього не просто ідеї, а частинку себе — свої амбіції, переживання, навіть недомовленості. Їхня праця стала справжнім проривом для класу, а для Вікі — ще одним кроком до мрії.

Та найбільш неочікуваним став Хантер. Його пропозиція руки й серця Вікі застала нас зненацька — романтична, щира, вона запам’яталася кожному. Вікі, хоч і звикла контролювати все у своєму житті, розгубилася, але в її очах була та сама іскра, якої раніше ми не бачили. А Кіра… Вона сяяла. Справжнє щастя оселилося в її посмішці, ніби осінь подарувала їй більше, ніж просто червоне листя й гарячий чай. 

А потім прийшла зима.

Вона не була суворою, скоріше — чарівною. Перший сніг випав тихо, наче боявся злякати наші мрії. І саме з ним почалась нова частина — моделювання одягу. Ми не просто вивчали тканини, текстури та шви. Ми вчилися виражати себе через моду, через силуети й кольори.

Серед усіх нас найяскравіше себе проявила Джулія. Вона ніби розквітла в цій справі: впевнена, з чітким відчуттям стилю, вона з першого ж заняття вразила викладача. Їй навіть дозволили індивідуально працювати над випускною сукнею моєю сукнею — і вона прийняла виклик, як справжня модельєрка. І поки вона креслила ескізи, ми всі знали: вона творить щось більше, ніж просто сукню. Вона шила свою історію.

А я тим часом приходила вибирати тканину для власної сукні яку я одягну на виступ. Моя душа коливалася між оксамитом і шифоном, між золотом і темно-синім небом. Але поки пальці перебирали тканини, думки були зовсім не про це. У моїй голові звучали ноти — чернетки майбутніх пісень, що я писала разом із гуртом Серце на МАХ. Зовсім скоро мала бути велика подія — виступ гуртів. Я мала вийти на сцену, заспівати одну власну авторську пісню… і ще дві актрис які мене надихнули. 

Я готувалась. Ми всі готувались. Але зима вже шепотіла: не все піде за планом.

У кабінеті моделювання було затишно, як у чотирьох стінах власного світу. За вікном ледь помітно падав сніг, а всередині лунала приглушена музика з мого телефону — інструментальна версія нашої майбутньої пісні. Джулія стояла зі стрічкою в руках, сконцентрована, серйозна, зовсім не схожа на ту, що любить кокетувати на перервах.

— Розслаб плечі, — наказала вона, обійшовши мене й обережно обгортаючи стрічкою мою талію. — І не крутись. Це тобі не сцена.

— Вибач, — хихотіла я, — просто трохи хвилююсь. Це ж випускна. Хочу виглядати… як ніч із мрією.

Джулія підняла погляд.

— Ти хочеш виглядати як зоряне небо?

— Саме так. Щоб було відчуття, ніби в мені ховається цілий космос. Без зайвого блиску, але щоб глибина… — я на мить замовкла, підбираючи слова. — Щоб кожна дівчина в залі хотіла відчути цю ніжність. А кожен хлопець — боявся до неї доторкнутися.

— Красиво сказала, — усміхнулась вона. — Ідеально для тебе. Холодна, але музикальна. Темна, але зі світлом у середині. Я вже бачу: глибокий темно-синій, майже чорний. Шифон поверх атласу. І розсип сріблястих вишивок, як зорі. Без паєток. Вони для слабких.

— Ти говориш, як художниця, — всміхнулась я.

— А я і є. Просто моя палітра — тканина й нитки. — Вона зробила позначку в блокноті. — Зніму ще довжину спини… Стоп. Не дихай.

Я стояла, намагаючись не сміятись. Від Джулії пахло трояндовою пудрою й кавою. Вона повністю віддавалася процесу, як завжди.

— Знаєш, — раптом сказала вона, — ця сукня буде не просто як зоряне небо. Вона буде… мов ніч перед важливою зустріччю. Та, що запам’ятовується.

— А що, як усе зіпсується? Що, як я провалю виступ?

— А що, як ні? — вона зняла стрічку, відійшла на крок і подивилась на мене оцінююче. — Ти вже не та, що була у вересні. Ти виросла. І ти не зламаєшся. Твоя музика — твоє небо. Я лише шию тобі крила.

У мене перехопило подих. Мабуть, від її слів. Мабуть, від майбутнього, що вже шилося в її руках.

— Готово, — сказала Джулія, відходячи від мене та скручуючи стрічку у тугий вузлик. Її пальці працювали чітко, але я помітила, як вона раптом напружилася, погляд зупинився на дверях.

Я обернулась — і в ту ж мить він увійшов. Аррон. У чорному худі, з трохи втомленим, але завжди зібраним поглядом. Його кроки були тихими, як завжди, але в кімнаті раптом стало гучно — від тиші між ними.

— Я шукав тебе, — сказав він, звертаючись до мене, хоча очима раз на мить ковзнув по Джулії.

— Я тут. — Я усміхнулась мимоволі, але в голосі щось здригнулося. — Ми щойно закінчили з мірками. Джулія творить шедевр.

— Впевнений, — коротко відповів він. Але не подивився на неї. Джулія ж ніби закам’яніла, демонстративно зайнята своїм блокнотом. Вона ні на мить не підвела очі.

— Хочеш побачити ескіз? — спитала я, простягаючи йому один із листків.

— Якщо це не таємниця, — мовив спокійно, беручи папір.

— Ні, таємниць між нами немає, — відповіла я м’яко, але ледве відчула, як атмосфера обпікає плечі.

Джулія в ту ж мить встала, зібрала свої речі й сказала різко:

— Я пізніше. Треба… доробити одне.

— Джулі… — почала я, але вона вже прямувала до дверей.

Аррон відступив убік, щоб пропустити її. Вона пройшла повз нього, навіть не глянувши. Він теж не рухнувся. Не видихнув. Не сказав.

Коли двері зачинилися, я спитала:

— Що між вами сталося?

Він мовчав. Його очі втупились у тканину на столі — ту саму, що мала стати моїм зоряним небом.

— Деякі речі краще залишити у темряві, — відповів він нарешті.

— Навіть якщо вони світяться?

— Особливо тоді.

— Мені вже треба, — мовила я, злегка посміхнувшись, хоч і не до кінця щиро. — Хлопці чекають у студії. Скарлетт сьогодні привезла нову гітару, а Лукас знову хоче переконати мене вставити реп-вставку в пісню.

— Ти не вставиш? — Аррон підвів на мене погляд, і в ньому було те, що я вже давно навчилась читати — хвилинне тепло, прикрите байдужістю.

— Подивимось. Якщо реп від Лукаса — це ще не привід змінювати жанр, — пожартувала я, взявши куртку з вішалки.