Розділ 28

Літо добігало кінця. У пам’яті залишилось чимало яскравих спогадів — зустрічі з друзями, довгі вечори з Арроном… Він наполягав, що ми пара, і не раз говорив, що я не зобов’язана повертати ті гроші, які ще кілька місяців тому він дав на лікування бабусі. Але для мене це було питанням честі. Саме тому я продовжувала працювати флористкою на вихідних, іноді до пізньої ночі, із запахом троянд на руках.

Після того, як до мене переїхала Кіра, ми жили вдвох на квартирі. Аррон час від часу заходив у гості, але я намагалася не показувати перед Кірою, наскільки сильно він робить мене щасливою. Ми з Арроном проводили час наодинці — гуляли в парках, сиділи в кафе або зустрічались у нього вдома. Це були наші окремі, тихі світи.

Одного вечора ми з Кірою готували вечерю на кухні. Паралельно вчилися — готувалися до НМТ, що мав бути вже менш ніж за рік. Я стояла біля плити, помішуючи пасту з креветками, аромат якої заповнював кухню. Вода в каструлі ледь булькала, а на столі були розкидані конспекти й підручники.

— В якому році Україна стала незалежною? — спитала я, не обертаючись, але уважно слухаючи її відповідь.

— Двадцять четвертого серпня 1991 року, — відповіла вона впевнено.

— Добре, молодець. — Я посміхнулась. — Яка подія вважається початком хрещення Русі і в якому році вона відбулася?

— Хрещення Русі князем Володимиром Великим у 988 році.

— Супер. А хто такий Богдан Хмельницький і яку роль він відіграв в історії України?

— Гетьман, який очолив національно-визвольну війну проти Речі Посполитої та заснував Козацьку державу.

— Молодець. — Я схвалила кивком і перевірила, чи не пригоріла паста. — Що таке «Акт Злуки» і коли його було підписано?

— Об’єднання УНР і ЗУНР у єдину державу, підписане 22 січня 1919 року.

— Слухай, це кращий результат, ніж місяць тому, — усміхнулась я, перекладаючи пасту на тарілки.

— Та я й сама не думала, що колись історія України буде цікавішою з тобою, ніж у школі, — сказала Кіра, сівши за стіл.

— Ну що так, то так. Але все ж таки дітям її треба вчити в школі. Зробиш нам чаю?

— О, так. — Вона встала й підійшла до чайника. — А як там у вас із Арроном? Останнім часом він щось не з’являється.

— Та все добре. — Я нарізала кріп, затримуючи погляд на ножі. — Просто я не хочу, щоб ти почувалась третьою зайвою.

— Ань, це твоя квартира. Я не проти, якщо він буде з’являтись тут.

— Справді?

— Так. Тобі який чай — зелений чи чорний?

— Давай чорний. І з лимоном.

— Лимон у нас закінчився.

— Як так? Я ж вчора два купила. — Я рвучко підійшла до холодильника, відкрила дверцята… — Справді, немає.

— Вибач. Просто останнім часом я дуже полюбила лимони.

— Помітила. Ти якось раптом перейшла з солодкого на кисле. — Я кинула на неї пронизливий погляд.

— Що? — Кіра зніяковіла. — Щось не так?

— Може, ти того… вагітна, корочє.

— Ні… не може бути. — Вона сказала це майже шепотом, і в ту ж мить трохи окропу пролилося з чашки на підлогу.

— Затримка?

— Є. — Вона опустила погляд. — Ань, чому так?

— Зачекай. Можливо, це ще не точно. — Я наблизилась до неї, торкнулась її плеча. — Піди в аптеку. Купи тест. Він усе покаже.

— Добре, добре…

Вона вийшла з кухні, швидко взула кросівки й зачинила за собою двері. Минуло хвилин двадцять. Я вже майже встигла все прибрати після вечері, як почула дзвінок у двері.

Я відчинила. На порозі стояла Вікі — у спортивному костюмі, з телефоном у руці й трохи незадоволеним виразом обличчя.

— Привіт. Ти весь день не відповідала на мої повідомлення.

— Ой, вибач. Я все відкладала на потім… і врешті це «потім» так і не настало.

— А ти сама, чи з Кірою?

— Сама. У Кіри якісь справи. — Я вирішила не розповідати Вікі про свої підозри щодо стану Кіри. Це не моя історія, і я не мала права відкривати її.

— Ви, я бачу, тести з НМТ проходите, — кинула Вікі погляд на купу зошитів і паперів, розкиданих на кухонному столі.

— Так-так. Будеш їсти? Чи, може, чаю?

— Дякую, люба, але я зроблю собі чай сама. Натомість зроби мені одну послугу.

— І яку ж?

— У мене скоро день народження. І якщо Хантер прийде по букет — напхай туди найдорожчих квітів, щоб життя йому медом не здавалося.

— Ви посварилися?

— Ні. Просто останнім часом він весь свій час проводить з хлопцями.

— Ну… вони всі такі.

— Навіть Аррон?

— Ні. Аррон — інший. Свій час він розподіляє між мною, котом, друзями і нашим з ним домом.

— Що це значить?

— Я кіт чи друзі?

— Дім… ваш з ним дім.

— А це ти скоро дізнаєшся.

— В тебе є цукор?

— Я не п’ю чай із цукром. Але подивись — Кіра, здається, купляла собі.

— О, так, є. Дякую.

Ми сіли за стіл і ще трохи побалакали про різні дрібниці.

— Ти вже думала, яку сукню будеш брати на випускний? — звернулась до мене Вікі.

— Мені її пошиють. Точніше — Джулія пошиє.

— Ого, я чула, що вона шиє сукні, але щоб аж тобі?

— Так. Ось-ось іду до неї на мірки. Надіюсь, за дев’ять місяців не наберу зайвого.

— Це точно.

Раптом ми почули, як вхідні двері знову відчинилися. Краєм ока я помітила, як Кіра пішла до ванної.

— А Кіра що, не приєднається до нас? — запитала Вікі.

— Вона погано себе почуває, — вимовила я з ледь помітною посмішкою.

— А, ну так. Я чула, що вона розійшлась з Каєм.

— Від кого чула?

— Від Хантера.

— Точно, часом забуваю, що він теж частина цієї «банди».

— Ань, не починай. Хантер не такий.

— Вибач, не хотіла образити.

— Може, на вихідних сходимо кудись вчотирьох?

— Не знаю… У мене робота і купа справ.

— Що ж, тоді іншим разом. Я вже піду.

— Добре, я проведу тебе.

Вікі вийшла за двері квартири. Я ж підійшла до дверей ванної й обережно постукала.

— Кір, як ти?

— Ань, залиш мене, прошу…

Я опустилась на підлогу й сіла, спершись спиною на двері. Чула, як вона плаче, і моє серце стискалося. Скільки таких історій — коли хлопці роблять боляче, а дівчата залишаються з уламками. Я не уявляю, що вона зараз відчуває.