Розділ 31

Щойно вчителька повідомила тему нового місяця, в класі настала незвична, навіть напружена тиша. Зазвичай кожне оголошення супроводжувалося хвилею жартів, обговорень і гомону, але цього разу щось змінилося. Вона підійшла до дошки, зупинилася на мить, подивилася на всіх уважно й трохи урочисто.

– Цього разу ми поринемо у світ творчості, – сказала вона, роблячи наголос на кожному слові. Її голос був м’яким, але впевненим. – Хто знає, можливо, саме серед вас майбутні музиканти, актори, режисери чи художники.

Кілька учнів перезирнулися. Хтось скептично підняв брову, хтось усміхнувся з недовірою, мовляв: «Ну, знову щось дивне». Але в повітрі було відчуття, що цей місяць буде іншим. Не таким, як "лікарі", де все чітко й по інструкції, не таким, як "менеджери", де більшість говорила про таблиці й плани. Тут йшлося про щось глибше. Особисте. Про те, що не завжди можна пояснити словами.

– Це ваш шанс показати себе, – продовжила вона. – Уявіть, що у вас є сцена. Справжня. І весь світ слухає саме вас. Що ви скажете? Що покажете?

Я задивилась у вікно, уявляючи сцену, де море людей аплодує тобі, співає твої пісні. А що найкраще — я горіла цим. Я хотіла співати. Завжди.

Але, повертаючись у реальність, чомусь вірила, що в мене нічого не вийде.

– Тобі варто спробувати, — мовив Аррон, хоч і дивився вперед.

– Думаєш? — я не була впевнена.

– Чому ні? Ти як мінімум спробуєш. Якщо не вийде — вибереш щось інше.

– Вийде. У мене все вийде, — відповіла я вже впевненіше, хоч і не до кінця вірила в це.

– Отож, діти, хто зрозумів свій шлях по життю — а це я за Хантера, Еліс, Вікі й Аррона, — ви можете не відвідувати ці уроки, а навпаки, ходити на ті, які вам уже до душі. Всіх інших чекаю в актовій залі, — пролунав голос вчительки.

Продзвенів дзвінок, і я встала, беручи сумку. Але Аррон узяв мене за руку.

– Ти образилась? Я ж просто сказав, — тихо промовив він.

– Ні, я не образилась. Так, ти маєш право на це припущення.

– Я сьогодні буду пізно.

– Добре, вечеряю без тебе, — сказала я, забравши руку й пішовши.

Коли я зайшла до зали, де була сцена, підходячи до неї, я почувалася нижчою, а Адам, який уже стояв на сцені, здавалося, був вищим — не тільки фізично, а й впевненістю.

– Привіт, — мовив він.

– Привіт.

– Прийшла співати?

– Звідки ти знаєш?

– Я бачив, як ти на уроці засвітилася від слова «музика», — з усмішкою додав він.

– Так... але це якось несерйозно, наче.

– Хто тобі таке сказав?

– Неважливо.

– Ну, не знаю… Як на мене — краще спробувати і жалкувати, ніж навіть не спробувати.

– Можливо, ти і маєш рацію.

Він підійшов до краю сцени, присівши на одне коліно, і простягнув мені руку — даючи зрозуміти, щоб я піднімалась до нього.

Я взяла його руку й піднялась. У той момент відчула запах сигарет, змішаний із його парфумом — різкий, але чомусь заспокійливий.

Коли я вже стояла поруч, на мить забула відпустити його руку. Дивилася йому в очі — ніби щось шукала. Момент був коротким, але наповненим.

Та реальність швидко увірвалась — до зали почали заходити інші однокласники. Я забрала руку, намагаючись зробити природне обличчя, ніби нічого не було.

– Доброго дня. Я Арія-Лі. Можна просто Лі, або Арія — як вам подобається, – її голос був упевненим, з легкою хриплинкою, яка вже сама по собі звучала як музика. – Я вільна людина, яка обрала музику. І наразі маю свою аудиторію фанатів року та попу.

Вона зупинилась на мить, глянувши на нас із вогником у погляді, а тоді продовжила:

– Моя творчість не починалась, як у вас, із готових вчителів. Я взяла до рук свій перший мікрофон у шістнадцять. Тоді й почала співати — перше, що спадало на думку. А на думку мені тоді приходив лише мій колишній друг, якому я так і не сказала про свої почуття. Тож наразі висловлюю їх через свою музику.

Я дивилась, як легені Лі підіймаються в ритмі, і бачила, як вона нервувала — тонко, майже непомітно для інших. Але я відчула.

Вона була блондинкою, з кількома кільцями на кожному пальці. Джинсові шорти та вільна футболка, схожа на тоніку, створювали її стиль. Ніби недбалий, але чітко продуманий. Стиль життя зламаного, але живого.

Вона зловила мій погляд. Побачила, що я одна спостерігаю уважніше за інших. Тоді й мовила:

– Ти. Як тебе звуть?

– Аня, – відповіла я, ледь чутно.

– Аня буде першою, кого я навчу музиці. 

Інші переглянулись. Хтось хмикнув. Було помітно — вони здивовані.

– Аня, у тебе є шанс обрати ще одну людину. Їй також випаде можливість.

Я подивилась їй в очі. Там був виклик: ти боїшся? чи ризикнеш?

– Адам, – мовила я впевнено.

– Хто тут Адам?

Лі оглянулась по сторонах.

– Я! – почувся голос Адама, який стояв неподалік.

– Чудово. Усі інші — вільні. Вас чекає інший учитель музики, – сказала вона, не зводячи з нас очей.

Наші однокласники з подивом подивились одне на одного, але слухняно залишили зал. Залишились тільки ми троє.

– То що далі? – запитала я.

– А далі... – Лі рушила до стенду з гітарами та мікрофонами. – Далі ми будемо співати.

Вона дала мені мікрофон, Адаму — гітару. Сама ж сіла за барабани з виглядом людини, яка живе цим моментом.

– Що? Ви ніколи не грали на інструментах? – її голос звучав грайливо, але з ноткою виклику.

– Ей, Адам, ти ж вмієш грати на гітарі?

– Так. Мене навчили, – кивнув він.

– Ну, то все. Аня, яка пісня тобі найбільше подобається?

– Vioria. Рок-н-рольні.

– Я її знаю! – мовила Лі, перевівши погляд на Адама. Той кивнув. Він знав цю пісню. Чув її влітку — з мого плейлиста.

Почувся перший звук гітари, і я зробила вдих.

Я почала.

Почувся ритм — Адам узяв перші акорди, і моя рука сама потягнулася ближче до мікрофона. Я не думала. Просто співала. Вперше — не в кімнаті, не в навушниках, не тихо собі під ніс. А голосно. Справжньо. І, здається, по-справжньому.