Ексклюзивний розділ

Я досі пам’ятаю, як його голос міг заспокоїти мене навіть у найтемніші ночі.

Не тому, що він щось говорив надзвичайне — ні. Просто говорив. Просто був поруч.

Іноді мовчав зі мною, і в цьому мовчанні було більше ніжності, ніж у чужих зізнаннях.

Мені було досить, щоб він просто подивився. Наче світ ставав спокійнішим, коли його очі знаходили мої.

Я любила його по-особливому. Не голосно, не показово. Тихо, до болю. Так, як люблять ті, кого не помічають.

Але я була поруч. Завжди.

Тільки він цього ніколи не помічав.

Я стала помічати, як він відволікається.

Його усмішка — раніше тільки моя — почала з’являтись у присутності когось іншого.

Очі втрачали той блиск, коли дивилися на мене, і шукали... інше обличчя.

Він змінився. Не раптово, ні. Все сталося повільно, майже непомітно.

Момент за моментом він віддалявся. Як тінь, що повільно зникає з-під сонця, що рухається в інший бік.

Я сміялася з його жартів, навіть коли він не дивився в мій бік.

Сиділа ближче, ніж слід було, просто щоб відчути тепло його плеча.

І молилась, щоб він залишився. Щоб знову подивився на мене — так, як колись.

Але він більше не бачив мене.

Я шукала його в кожному кроці коридором.

Придумувала приводи, аби пройти повз. Поставити дурне запитання. Зачепити поглядом. Хоча б на мить.

У моїй кімнаті не залишилося нічого, що не нагадувало б про нього.

Записка з одним рядком, запах його парфуму, фото, де він був не в центрі, а десь позаду — але ж був.

Я не хотіла більше нічого — тільки щоб він знову дивився на мене так, як тоді.

Так, як коли він ще не знав її.

Вона... Я не говорила її імені навіть подумки. Наче це могло зупинити все.

Наче, якщо я не визнаю, що вона існує — вона зникне.

Але вона не зникала. І він — усе частіше — був поруч із нею.

Я залишалася з посмішкою, з якої вивітрилася надія,

і з серцем, яке все ще билося тільки для нього.

Я довго вдавала, що все добре.

Що це просто етап. Що він, як завжди, повернеться.

Я вигадувала історії про те, як він знову сяде поруч, як торкнеться мого плеча, як скаже: "Я сумував."

Та одного разу він розбив мене.

Не словами. Навіть не поглядом.

Він зробив це тоді, коли почав танцювати з нею.

Я стояла в кутку, сховавшись за чужими спинами,

а він — усміхнений, живий, щасливий — обертав її під музику.

Так легко, ніби вона завжди була його частиною. Ніби я — ніколи.

Моє серце стискалось з кожним кроком їхнього танцю.

Мовчазна сцена, яка різала мене сильніше, ніж будь-які слова.

Я не плакала.

Я просто більше не була собою.

Тієї ночі було тихо.

Навіть вітер не наважувався зазирати у вікна.

Я сиділа на підлозі, притулившись спиною до холодної стіни,

і тримала в руках пляшку з водою — та воду так і не випила.

Поряд — баночка з таблетками. Маленькі, круглі.

Я не пам’ятаю, скільки часу я просиділа так.

Можливо, годину. Можливо, цілу вічність.

Можливо, досі там сиджу — десь у пам’яті, у зашитому спогадом просторі.

Я згадувала його голос.

Його усмішку. Його погляд, який більше не належав мені.

Згадувала її руки в його. Її сміх, який лунає в його тиші.

Мені здавалося, що світ став надто гучним.

І що я не вмію жити в ньому без нього.

Я не хотіла помсти. Не тоді.

Я просто хотіла... зникнути.

Мене ніхто не шукав тієї ночі.

Ніхто не помітив, що я мовчала довше, ніж зазвичай.

А може, й помітили — просто ніхто не запитав “Ти як?” так, щоб я повірила.

І коли остання таблетка торкнулась мого язика,

я подумала тільки про одне:

А він дізнається?

Йому буде боляче?

Я уявляла, як він дізнається — не від неї, не з новин — а якось інакше.

Як прокидається серед ночі з дивним відчуттям порожнечі.

Як щось стискає серце, хоч усе навколо мовчить.

Як він стоїть, мовчки, на тому самому місці, де ми колись розмовляли, і не розуміє — чого не вистачає.

Мені хотілось вірити, що я залишуся в ньому.

Не як біль. Не як вина.

А просто — як тінь, яку він ніколи не зможе позбутись.

Моє ім’я зникне з розкладу, з пам’яті однокласників,

але хтось новий з’явиться у школі.

Та сама кров. Те саме коріння. Інша тиша в очах.

І тоді почнеться її історія.

Не моя.

Тіні після неї

Я стояла в темряві, коли це сталося.

Всі їхні голоси залишались тільки шумом за стінами — занадто далекі, занадто безжальні, щоб дійти до мене.

Я не плакала. Я більше не мала сліз для цього.

Вона залишила нас так просто, без попередження, без прощання.

Просто залишила порожнечу, яку не заповнить нічого, окрім холодної помсти.

Він не розумів. Як би я не намагалася показати йому, він не розумів.

Він знову зробив це — в один момент її більше не було, а він — ніби й не помітив.

Не помітив її болю. Не помітив, як вона залишалася поруч, спостерігаючи за ним, бажаючи, щоб хоч на мить він заглянув у її очі.

А він пішов. І вона... не витримала.

Я повинна була бути поруч.

Але замість цього я бачила лише її порожні очі, що ніколи більше не дивитимуться на мене.

Я хочу, щоб він знав, як це — втратити все.

Щоб відчув цю порожнечу.

Щоб він зрозумів, що я не пробачу. 

І коли я знайду його — я зроблю так, щоб він запам'ятав цей біль. Щоб він носив його в собі. Точно так, як я носитиму цей холодний біль втрати. Втрати за свою сестру.