Розділ 30

Випробування менеджером:

– Знаєш, коли Хантер і Еліс остаточно сказали, що обрали медицину, я ніби зітхнула з полегшенням. Не тому, що їм там краще, просто... вони знайшли своє. Це відчуття – знати, ким ти хочеш бути – рідкісне, як хороший сон, після якого не хочеться прокидатися. Говорила мені Вікі. 

Ми всі стояли тоді в актовій залі, коли нам оголосили про новий шкільний експеримент. "Проєкт кар’єри", як його назвали вчителі. Нас поділили по групах відповідно до того, ким ми хочемо стати. Кожен мав прожити кілька тижнів у ролі свого майбутнього "я" – виконувати завдання, працювати в команді, проходити тестування.

Моя група – бізнес. Я, Аррон, Вікі й Адам. Вікі, моя найкраща подруга, одразу загорілася ідеєю. Вона завжди була амбітною, з гострим поглядом і ще гострішим розумом. Аррон – мій хлопець – здивував мене. Я не думала, що його зацікавить щось, пов’язане з управлінням. Але він сказав, що хоче спробувати. Що хоче зрозуміти, як це – будувати щось своє.

Адам, як завжди, загадковий. Його присутність у нашій групі здавалася випадковою, та з часом я помітила, що він уважно слухає, вникає в суть, хоч і не говорить зайвого.

У інших групах теж було цікаво.

Група проєктного менеджменту – Аделіна, Скарлетт, Тревор, Ітан і Кай. Вони виглядали найсерйозніше. Їхні обличчя ніби вже працювали в офісі.

Менеджери подій – Кіра, Браян, Діна, Джулія і Стас – навпаки, завжди шумні, енергійні, з блокнотами, які тріщали від ідей.

Ми всі отримали свої ролі, матеріали, навіть імітацію проєктів. Було трохи страшно. Ми, звичайні підлітки, повинні були спробувати бути дорослими. Декому це давалося легко. Декому – зовсім ні.

Перший тиждень був хаотичний. Усі тільки приглядалися одне до одного, намагаючись зрозуміти, хто тут лідер, а хто — просто на підтанцьовці.

– Ми не можемо починати презентацію, поки не вирішимо, який у нас продукт, – Вікі кинула ручку на стіл і скрестила руки на грудях. – Бізнес без ідеї — це просто красиві слова.

– Адам, у тебе ж була якась думка? – звернулась я, бо знала, що він щось обдумував.

Він підняв очі від зошита:

– Гаджети для зняття тривожності. Щось на зразок маленького девайса для пальців — типу фіджет-куба, але з біосенсором.

– Це геніально, – прошепотав Аррон. – Тобто... це звучить реально. Можна навіть зробити рекламу на основі статистики про стрес у підлітків.

– Я в грі, – відповіла Вікі й усміхнулась так, ніби вже бачила наш логотип на білборді в центрі міста.

Тим часом у сусідньому класі проєктні менеджери мірялися характером. Аделіна одразу захопила контроль.

– Кай, ти відповідальний за дедлайни. Тревор і Ітан, ви збираєте інформацію про екологічні ініціативи в місті. Скарлетт, ми з тобою зведемо все в один план, – проговорила вона, навіть не чекаючи підтверджень.

– А може... ми спочатку визначимо ціль нашого проєкту? – обережно вставив Кай. – Інакше буде хаос.

– Якщо в когось є кращий план – я слухаю, – Аделіна підняла брову, але не зупинилась.

Скарлетт лише зітхнула й нахилилась до Тревора:

– Відчуваєш, як пахне диктатурою?

– Приємно пахне, якщо бути чесним, – хмикнув він. – Я ще не бачив, щоби хтось так швидко взяв контроль.

Натомість у кабінеті біля спортзалу було весело. Менеджери подій готували свою першу шкільну вечірку — в межах експерименту, звісно.

– Отже, сцена буде тут, а зона фотозйомки – отам біля сходів, – Джулія малювала схему крейдою прямо на дошці.

– А можна ще зробити "стіни бажань", – запропонувала Кіра. – Де кожен зможе залишити анонімне побажання собі в майбутнє.

– Слухай, це естетично і глибоко, – Браян махнув руками. – Я за! А музика яка буде?

– Я задію свого брата-диджея, – відгукнувся Стас. – Він може зробити лайт-шоу. Тільки попередьте директора, щоб не було "неприємностей".

– Зробимо все офіційно, – всміхнулась Діна. – Ми ж менеджери. Хай навіть і підліткові.

Поки Вікі з Арроном жваво щось креслили, шукали постачальників, рахували бюджети й обговорювали рекламну кампанію, ми з Адамом… були на своєму вайбі.

Я сиділа біля вікна, підперши щоку долонею, спостерігаючи, як листя кленів лінькувато падало на асфальт. Адам лежав на парті навпроти, крутячи в руках ручку і поглядаючи на стелю.

– Нам треба хоч щось зробити, – прошепотіла я, більше для годиться.

– Ми ж тут, – хмикнув він, не відриваючи погляду від тріщини в стелі. – Це вже половина успіху.

– Вікі нас з'їсть.

– Вікі вже нас з'їла. І запила успіхом, – сказав він м’яко й посміхнувся куточком губ.

Я теж усміхнулась. Із ним було просто. Не треба було вдягати енергійність чи штучне захоплення, щоб "горіти проєктом", як нам усім сказали.

– Відчуття, що ми на репетиції дорослого життя, – тихо сказала я. – Але граємо не ту роль.

– Можливо, ми просто інші актори, – відповів він. – Уяви: світ бігає, кричить, продає. А ми – стоїмо на задньому плані і слухаємо музику, яку ніхто не чує.

– Глибоко, як завжди, – я перевела погляд на Аррона, який натхненно пояснював щось Вікі. Вони справді горіли цим.

Адам нахилився ближче:

– Це не наше. І ти це знаєш.

Я кивнула.

– Але це їхнє. І я не хочу заважати.

Ми знову замовкли. Адам підняв голову, поглянув у вікно, де сонце відбивалося в шибках кабінету навпроти.

– Просто побудьмо тут. На своєму вайбі, як ти кажеш.

Я знову усміхнулась. І ми сиділи мовчки, поки в нашій команді народжувався бізнес майбутнього, а ми з Адамом були просто присутні – як тіні, які не хочуть світла, бо їм добре в напівтемряві.

Я намагався зібрати все воєдино: структура, бізнес-модель, етапи реалізації. Вікі щось активно пояснювала, малювала стрілки в блокноті, її голос був чітким і зосередженим — як завжди.

Але я ловив себе на думці, що все частіше дивлюсь не на схеми. А на тебе.

Ти сиділа біля вікна, підперши щоку долонею, і погляд твій був десь далеко. Ніби тебе не було тут. І водночас ти була ближче за всіх.