Розділ 25

Я лежала в ліжку, коли сонячні промені пробивалися крізь жалюзі, але прокинулася не від цього, а від дзвінка телефону. То була начальниця магазину, в якому я працювала флористкою. Біля ліжка на тумбі стояла чашка з чаєм. Я швидко зробила ковток, щоб голос звучав природно. Взявши слухавку, мовила:

– Доброго ранку, я слухаю. Щось сталося?

– Вибач, що розбудила тебе, Анно. Я даю тобі вихідний. Почула по новинах, що ти перемогла, тому можеш відпочити аж цілий місяць.

– Це не зовсім моя перемога, але дякую.

– Та будь ласка.

Я поклала телефон і почала переписку з Вікі в Telegram:

Аня: Я їду :)

Вікі: Ура

Я встала з ліжка та одразу увімкнула свій плейлист. Заграла пісня:

Сметана band – "Окуляри сердечка"

Нудно, нудно на місцях

Мені так стало душно

Душно у містах...

Я дістала валізу і відчула, ніби їду не просто у відпустку, а в інше життя.

Обличчя під копірку

Багатоповерхівка

Штампує ранком і ти звеш мене гуля-

Ти бісить жага до життя, тож знай

Я спробував все те

Про що ти чула - не питай

І посмішку цнотливу

Ігнорую щиро

Повір, до двадцяти

Їй точно стане край

Не дорожи людьми

І просто відпускай

"Про все, що я знала, більше не спитаю... Не дорожи людьми і просто відпускай."

Я поставила чайник, а тим часом ходила по квартирі, збираючи речі та паралельно готуючи сніданок.

Дико бісить наівняк

Яким ти і живеш

Повісивши мов флаг

Собі перед очима

Розову хустину

Заллєш її сльозами

Під тупий медляк

І знову

Не дотягуєш до нот

Твій укулєлє молиться

Щоб ти зашила рот

Забравшися повище

Дивлюсь ніби всевишній

Як обернув характер

В приторний компот

Зраджують усі

Пиши собі в блокнот

Я наспівувала слова, відчуваючи, як усередині росте хвилювання. Попереду – новий етап.

Ще вчора я була наївною. Він став моїм редфлагом під тупий медляк... Більше не закриєш мені рот... "Зраджують усі" – хоч слова пісні звучали інакше, для мене це вже не мало значення. Як і він сам.

Ранковий гарячий чай, що стояв на столі, поступово холонув, і мої почуття до нього теж такими ставали. Я знала, що поїзд відправляється о 18:00. Оскільки на годиннику була лише дев'ята, я вирішила з’їздити до мами. Перед цим заїхала на роботу і зробила для неї букет із білих троянд, які вона так любила. Їздити на мотоциклі з букетом – ще той квест.

Підіймаючись сходами до квартири, в якій я так довго не жила, мене огорнуло змішане відчуття дежавю. У руках я тримала ще й торт. Постукала у двері й почула знайомі кроки. Мама відчинила з усмішкою – вона була частиною мого дому.

– Привіт, а я у гості приїхала.

– Проходь, – відповіла мама.

Квартира пахла квітами, які вона так любила, і свіжозвареною їжею. Я любила свою маму понад усе на світі, але рідко показувала, наскільки. Вона взяла в мене букет і торт, поки я знімала кросівки. Проходячи на кухню, помітила, що нічого не змінилося. Кухня залишилася такою, як була. Ножі стояли біля плити, чашки – на своєму місці, а не горою в моїй кімнаті, бо я любила чай. Уже не так сильно.

– То як ти? – запитала мама.

– Я виграла поїздку з класом і деякими людьми. Їду на море.

– Справді? Я така рада за тебе! – Її очі засвітилися теплом.

Батьки понад усе хочуть, щоб їхні діти побачили світ, хоч це і не завжди вдається зробити їм самим.

– Я знайшла роботу – працюю флористом. Цей букет я зробила сама. А ще цієї зими я хочу здійснити твою мрію, і ти поїдеш на відпочинок. От побачиш.

– Я дуже тебе люблю, Аню, – мама присіла поруч.

Я знову відчула те саме – подушку, яка завжди буде поруч, щоб навіть якщо я впаду, мені було м’якше.

– Я теж дуже тебе люблю, – вперше за довгий час я обійняла її, усвідомивши, що вже кілька років цього не робила. – Пробач, що залишила тебе саму.

– Я ніколи не була сама. Завжди зі мною була ти і твоя бабуся, яка скоро прийде.

– Справді? Я була в неї кілька днів тому.

– Молодчинка. Ти будеш їсти?

– Так, насипай. Я помию руки і хочу зайти до своєї кімнати.

Я пішла у ванну кімнату, помила руки, після чого відправилася в кімнату, яка бачила мене в різних станах, у переносному сенсі. Відкривши двері, я побачила застелене ліжко, збоку стояв стіл, шафа, невеличкий комод – усе залишилося таким, як і раніше. Тільки вазони на підвіконні були политі. Ті самі вазони, які я завжди забувала доглядати. Я сіла на ліжко й відчула присмак минулого. Кімната пахла парфумами, які давно закінчилися. Я так любила зиму, що не помітила, як вони скінчилися, так само, як і моя історія з цією кімнатою.

Я провела час із мамою, пізніше прийшла бабуся. На годиннику вже була третя дня. Я обійняла їх наостанок, сказавши, як сильно їх люблю, і залишила мамі гроші. Спочатку вона їх не взяла, але я тихо поклала їх у її спальні. Моя мати заслуговувала на краще життя, на краще ставлення й на кращу дочку. Згадуючи, скільки помилок я наробила, мені хотілося вийти у вікно. Але помилки ніколи не пізно виправляти. І почну я з довіри Джулії. Чому саме їй? Бо вже кілька місяців без будь-якої причини я постійно наїжджаю на неї.

Я приїхала до свого будинку, залишила мотоцикл у гаражі сусідів і вирушила за валізою – мені потрібно було їхати на вокзал. Я гадки не мала, скільки буде людей і в якому саме готелі ми зупинимось.

Прибувши на місце, я побачила знайомі обличчя: Вікі, Хантера, Джулію, Еліс, Адама, Кіру, Аделіну, Скарлетт, Браяна з Тревором… і Аррона. Хлопці, як завжди, кидали один на одного напружені погляди. Але ми їхали не одні – з нами була Дар'я Сергіївна. І… Міша? Побачивши його, я здивувалася – що він тут забув? Мої думки розвіялися, коли до мене підійшов Ілля.