Розділ 23

Я проспала, тому до лікарні довелося їхати на таксі. Гроші дав Аррон. Я сиділа в машині, вдивляючись у вікно, і ми з водієм стояли в заторі. Машини рухалися настільки повільно, ніби час зупинився. Все навколо нагадувало мені повільність і тихе, спокійне життя моєї бабусі. Відчувалося, ніби весь світ втомився і не поспішав до мети.

У навушниках заграла пісня "Сусіди Стерплять" – Сон це маленька смерть. Мелодія глибоко проникла у свідомість, і з перших акордів моє серце завмерло. Пісня повернула мене в минуле, в спогади, що відбулися рівно рік тому.

Ось, двадцять восьме квітня, тепла весна вже розквітла на вулицях, сонце зігрівало землю своїм ніжним промінням, але мені прийшло повідомлення, яке змінило все.

Telegram: Аррон: Я більше не зацікавлений в цьому спілкуванні... Аррон: Я більше не зацікавлений в цьому спілкуванні... Аррон: Я більше не зацікавлений в цьому спілкуванні...

Повідомлення від Аррона миготіло на екрані. Три однакових рядки — три удару в саме серце. Я знову й знову перечитувала ці слова, але не могла повірити, що це реальність. Навушники захопили мої вуха мелодією, і тоді зазвучав перший рядок пісні, який ніби розрізав мене зсередини:

"Убий мене під нашу улюблену пісню

На тому самому місці,

Так ніжно стискаєш ти мою останню надію

Забути минуле, спокійно, спокійний."

Я сиділа в машині, і відчуття тяжкості почало обтяжувати моє тіло. На очах з'явилися сльози. Ком підступив до горла, не даючи дихати. Руки нервово стискали телефон, пальці здригалися, але я не могла відвести погляду від екрану.

"Бо у моїх снах, десь там, в голові –

Там досі живеш ти, там досі живеш ти.

У найглибших кутках являлася мені

Та сама весна, та сама весна,

Де досі живеш ти,

Де досі живеш ти..."

Мелодія розчинялася у повітрі таксі, немов стаючи частиною мене. У кожній ноті, у кожному слові було щось невидиме, але таке відчутне — щось, що змушувало знову й знову повертатися до тих самих спогадів. Весна, що ще недавно символізувала нове життя, тепер болюче нагадувала про втрату.

Я сиділа в машині, але мої думки залишалися там — у тому квітневому дні, коли Аррон більше не хотів бути частиною мого життя.

Він жив у моїй пам'яті та снився мені. Я згадала, як знайшла цього співака в той день, коли Аррон видалив мене зі свого плейлиста... Це був день, який залишив глибокий шрам у моєму серці. І саме його музика тоді допомогла мені, хоч і нагадувала про біль втрати.

Раптом мене відволік водій. Я зняла навушники, хоча мелодія все ще дзвеніла в голові.

– Вибачте, дівчино, далі або чекаємо, або йдіть пішки.

Я перевела погляд на нескінченну чергу автомобілів, які стояли в заторі, немов застиглі в часі. Кинувши погляд на екран телефону, я побачила два пропущених дзвінки від мами і три від лікаря. Серце стислося: бабуся...

Не гаючи часу, я вилетіла з таксі, наче куля, і побігла до лікарні. В сумці лежали гроші, які мені передав Аррон, а на ходу я намагалася додзвонитися мамі. Вона не відповідала. Паніка почала накривати мене, і тоді я набрала лікаря, якому передавала гроші.

– Алло, це Анна?

– Так, це я. Що сталося?!

– Вашій бабусі стало гірше. Ми можемо не встигнути.

Усе всередині мене стиснулося. Сльози підступили до очей, але я не могла зараз дати волю емоціям.

– Починайте операцію, я буду у вас за десять хвилин.

Я бігла, відчуваючи, як вітер б'є в обличчя, а музика в навушниках душила мене спогадами. Кожна нота нагадувала про той день, про біль втрат, але зупиняти її я не хотіла. Вона була частиною мене, частиною того, що я відчувала в цю мить.

"Як не згубити промінь слабкої надії,

Що в будь-яку ніч мене гріє, доки гріє,

Знаходжу сили і знову й знову борюся,

Хоч якщо чесно — боюсь я, так боюсь я."

Мелодія ставала голоснішою, але замість того, щоб віддаляти мене від реальності, вона лише посилювала всі мої відчуття. Наче кожне слово прорізало душу.

"Спокійний сон — це маленька смерть,

І, щоб захистити себе, — я ковтаю міліграми.

Наче привид я ночами,

Час, наче кислота, роз'їдає кожен раз,

Все, що дорого мені, догоріли мої дні."

Кроки ставали все швидшими, а навколишній світ здавався розмитим. Ніч і місто, яке огорнуло мене своїм туманом, здавались такими далекими. Тільки музика і біль. І цей страх... Страх втратити ще когось.

"Сон — це маленька смерть, і щоб захистити себе —

Стелю я свердлю очима, не рятують міліграми.

Як накриє ніч міста (і знов, і знов, і знов, і знов

Знов мене накриє страх)."

Я відчувала, як тиск посилюється з кожним кроком. Здавалося, що я біжу не тільки заради бабусі, але й від своєї власної темряви, яка знову накриває мене вночі.

Я влетіла до лікарні, тремтячими руками викликала ліфт, але здавалося, що він рухається настільки повільно, що це випробовує моє терпіння. Відчуваючи кожну секунду, яка здавалась вічністю, я вирішила не чекати — рвонула нагору сходами. Моє дихання стало важким, піт стікав по шиї, одяг прилипав до тіла, але я продовжувала бігти, немов кожна мить могла стати вирішальною.

Нарешті, забігши до кабінету лікаря, я зірвала навушники і побачила його, спокійного, мовчазного, який сидів за своїм столом, неначе нічого важливого не відбувається.

– Чому ви тут? – звернулася я, намагаючись зберегти самовладання, але вже відчуваючи, як моя тривога виривається назовні. – Ви повинні робити операцію! – мій спокійний тон швидко переріс у крик.

– Спершу гроші, – відповів він холодно.

Я швидко дістала з сумки конверт з грошима і кинула його на стіл, ледь стримуючи свої емоції.

– Тепер ви можете почати операцію? – запитала я, ледве контролюючи своє роздратування.

Лікар повільно взяв конверт, відкрив його та подивився на гроші, після чого поклав його в шухляду свого столу. Його карі очі зустрілися з моїми, і в цьому погляді було щось неприємне. Він здавався спокійним, майже байдужим, хоча я відчувала, що він міг бути звичайним сім'янином. Але якби на місці моєї бабусі була його дружина чи діти, чи поводився б він так само?