Розділ 22

(Зима & Весна 2024)

Він почав ігнорувати мої повідомлення, коротко на них відповідав, а потім і зовсім уникав контакту в школі між нами. Кожен наш погляд, який колись був сповнений натяків, став порожнім, байдужим.

Кожного вечора я поверталася до телефону з надією побачити знайомі строки на екрані: "Привіт, як справи? Чим займаєшся?" Але кожен раз, коли екран залишався порожнім, моє серце обтяжувалося все більше. Ця тиша ставала нестерпною, кожна хвилина без відповіді здавалася вічністю. Я тягнулася до того, що вже не існувало.

У кімнаті було темно. Єдине джерело світла – екран телефону, який відбивався на стіні, малюючи тінь від кожного нового повідомлення. Але всі ці сповіщення були від інших людей. Ніхто не міг заповнити ту порожнечу, що залишив він. Кожне коротке повідомлення чи відсутність відповіді перетворювалися на холодний вітер, що пробирав до кісток.

– Ніколи не засуджуйте закохану людину, – подумки зверталась я до себе й до тих, хто міг би не зрозуміти. – Вона знає, що нав’язується, знає, що набридає, знає, що так не можна. Але хто ви такі, щоб засуджувати мене? Закохана людина готова на все, щоб отримати хоча б частинку уваги, навіть якщо це завдає болю. 

   Я вірила до останнього, що він покохає мене. В моїй уяві ми все ще мали шанс, хоча реальність ставала все холоднішою. Навколо нас розгорталася весна, але в моєму серці все більше відчувалася зима.

Двадцять сьомого квітня, о 22:14, я наважилася і написала йому повідомлення. Нервове очікування було нестерпним. Майже добу він не читав його. Я постійно перевіряла телефон, чи не змінилася ця маленька галочка біля мого тексту на дві. Кожна хвилина без відповіді була як нова порція болю, яка врізалася в душу.

Час тягнувся, як вічність. Світ за вікном продовжував жити своїм життям – чулися дитячі крики, спів птахів, звук машин. Але все це здавалося мені далеким, неначе я перебувала в якійсь іншій реальності, де нічого цього не існувало.

І ось, двадцять восьмого квітня, о 19:08, телефон видав той самий звук повідомлення, який я так боялася почути, і в той самий час відчайдушно чекала.

Telegram:

Аррон: – Вибач, але я більше не зацікавлений у цьому спілкуванні. 19:08

Екран потемнів. Мої руки, що тримали телефон, раптово втратили силу. Повітря в кімнаті стало важким, і навіть весняний вітер за вікном не міг розвіяти цього відчуття безвиході.

Я дивилась на це повідомлення, не розуміючи, що сталося. Воно здавалося таким простим, але кожна буква розривала мене зсередини. Біль, наче хвиля, підступив до горла, і я відчула, як сльози почали тихо скочуватися по моїх щоках. Мені здавалося, що я тону, але не у воді, а в власних емоціях, у невисловлених словах, у тиші, що стала між нами стіною. Я шукала відповіді – що було не так у нас? Що було не так у мені? Мабуть, у кожній літері його повідомлення ховалася частинка правди, яку я не хотіла бачити.

Невпинно борючись із хвилею емоцій, я швидко зібрала себе в руки, увімкнула телефон і набрала коротку відповідь:

Анна: – Ок.

Пальці тремтіли, але я натиснула "Надіслати". В ту ж мить, не думаючи двічі, видалила чат для нас обох. Стерти повідомлення було просто, але цього не можна було зробити з почуттями. Вони залишилися, мов шрами, глибоко всередині. Я бачила, як його статус змінюється – він щось друкував, але так і не відправив. Секунди здавалися вічністю. А потім його обліковий запис зник. Він відписався звідусіль. Як і його повідомлення, так само легко він стер усе, що нас колись пов’язувало: музику, спогади, прогулягки, час. Ні-чо-го не залишилось для нього. 

Я відчула себе, ніби корабель, що дрейфує в темному океані, де немає берега. Мене віднесло від реальності, і тепер залишалася лише тиша – найгучніший звук, який я коли-небудь чула. Вона була всюди: у моїй голові, у кімнаті, у телефоні. Це була та тиша, від якої неможливо втекти.

Пройшов місяць

Дев'ятий клас закінчився. Було тридцять перше травня. Я сиділа у порожньому класі й дивилась на годинник, стрілка якого рухалась по колу, по колу, по колу... Час здавався нескінченним, але водночас швидкоплинним, як те життя, яке я спостерігала за вікном. У класі панувала глибока тиша, вона огортала кожен куточок, мов невидима ковдра.

На годиннику була сьома ранку. Я дивилася у вікно на шкільне подвір'я, де вирувало життя. Звідти долинали звуки музики, дитячий сміх і приглушені розмови. На вулиці заплакані мами дивилися на своїх дітей — для них це був момент прощання з дитинством. Їхні діти ступали у новий етап життя, де все було невідомим і трохи страшним. Інші ж мами з усмішками спостерігали, як їхні діти завершували початкову школу, не усвідомлюючи, як швидко плине час.

Я відчувала себе дивно відокремленою від цього всього. Для мене цей момент був іншим. Мені потрібно було зробити вибір: йти далі чи залишитися на місці, тримаючись за спогади, які більше нічого не означали. Я знову перевела погляд на стрілку годинника, що все так само рухалася по колу, і тихо, майже шепотом, промовила:

– Всесвіте, дай мені знак, що варто залишитись... – тихо прошепотіла я, наче сама до себе, але з таємною надією, що мене почують.

За мить стрілка годинника зупинилась. Моє дихання затамувалось, серце завмерло, а зіниці розширились від несподіванки. Я дивилася на годинник, не вірячи своїм очам. Це виглядало так, ніби час на якусь мить припинив свій хід, даючи мені відповідь. Чи це справді був той знак, якого я так чекала? Невже Всесвіт почув мій крик душі?

У цей момент двері класу тихо відчинились, і до кімнати увійшла міс Наталі. Її високі підбори ледь чутно стукотіли по підлозі, а її погляд, пильний і водночас сповнений мудрості, ковзнув по пустому приміщенню. Вона зупинилась біля дверей, неначе відчувала, що цей момент щось важливе означає для мене. Її очі затримались на мені, і в їхньому глибокому погляді було щось таке, що змусило мене відчути себе трохи менше самотньою в цей момент сумнівів.

– Аня, то що ти надумала? – її голос був спокійним, але в повітрі витала напруга. Її слова звучали так, ніби вона вже знала відповідь, але все одно вирішила дати мені можливість її озвучити.