Розділ 20

(зима 2024)

Я знала про нього все — кожну дрібницю. Він заповнив мої думки настільки, що я стала одержимою ним, поступово втрачаючи себе, а він робив вигляд, що мене не існує. Але кожної ночі повертався через телефон. Ми друзі, а в школі — ми ніхто, і звати нас ніяк.

Я збиралася на зустріч із ним. Одягла джинси, білий светр, білі кросівки, чорну куртку. Сережки-кільця блискуче виблискували на світлі. За вікном була шоста вечора, п’ятнадцяте січня. Я використовувала свої улюблені трояндові парфуми, і їхній аромат м'яко обволікав мене, створюючи відчуття теплоти серед зимового холоду. Коли я надягала на пальці кільця, раптом прийшло повідомлення.

Telegram:

Аррон: Ґоу ґоу

Я здивовано й із посмішкою відповіла:

Анна: І що це значить?

Аррон: Виходь, я вже вільний.

Анна: Ок, виходжу :)

Я вийшла з кімнати, попрямувала до вхідних дверей, востаннє поглянула в дзеркало й усміхнулася. Відчувала легке хвилювання, але водночас радість. Вийшовши з квартири, я пішла крізь парк, прямуючи до місця нашої зустрічі. В руках я несла подарунок для Аррона, адже його день народження пройшов, а я не встигла його привітати.

Сніг ніжно летів в обличчя, танцюючи у світлі ліхтарів, а я не могла стримати посмішки. Усе здавалося таким чарівним. Але одна думка крутилася в голові: як привітатися? Сказати просто "Привіт"? Потиснути руку чи обійняти? А якщо він неправильно зрозуміє? Я швидко відкинула ці сумніви, коли побачила його. Він стояв трохи осторонь, вищий за мене на голову, і коли наші погляди зустрілися, серце почало битися швидше. Кожен крок наближав мене до нього, і я відчувала, як час сповільнюється.

Нарешті, не витримавши, я обійняла його. Він швидко відреагував і відповів на обійм. Метелики в животі злетіли, а щось невидиме огортало нас теплом.

— Ой, вибач, це просто звичка обіймати людей, — із сміхом мовила я, червоніючи від легкого збентеження.

— Та нічого, це навіть круто, — усміхнувся він, трохи здивований, але явно не проти.

— Ось твій подарунок, сподіваюся, сподобається, — я простягнула йому пакунок.

— Звісно, сподобається, — він зняв із плечей рюкзак і акуратно поклав туди мій подарунок. Після чого додав: — Ходімо, я пригощу тебе кавою.

Я охоче погодилася, бо й сама планувала це запропонувати.

Ми пішли до кав’ярні, дорогою розмовляючи про все на світі: музику, школу, уроки, учителів. Він уважно слухав мої історії, а я — його. Його дотепні жарти змушували мене постійно посміхатися та сміятися. Я відчувала себе легко й невимушено, як давно не було. І з ним я була щаслива.

Коли ми дійшли до кав’ярні, він купив нам кави, і ми сіли на лавочку. Сніг продовжував падати, створюючи навколо нас ілюзію кришталевої казки. Атмосфера була неймовірною, і він був неймовірним. Ми були разом у цьому чарівному вечорі, ніби весь світ існував лише для нас.

— Потримай мою каву, — попросив він, простягаючи мені свій стаканчик.

Я з посмішкою спостерігала, як він намагався розгорнути подарунок. Я зав'язала стрічку доволі міцно, й оранжева стрічка вперто не піддавалася його спробам. Він зморщився від зусиль, і я тихенько засміялася.

— Хочеш, я допоможу? — жартома запитала я, бачачи, як він змагається з пакунком.

Він узяв нашу каву до рук, а я обережно взяла подарунок, розв’язала стрічку і передала йому. Він поставив каву на лавку, зосереджено відкривши коробку. Усередині було те, що йому завжди подобалося, а особливо чай Lavare. Побачивши це, на його обличчі з’явилася щира посмішка. Я одразу відчула тепло і приємність, адже зрозуміла, що подарунок справді йому сподобався.

— Я детальніше роздивлюся вдома, — промовив він, піднімаючи очі з вдячністю.

— Оу, так, звісно, — швидко відповіла я, ховаючи легке хвилювання за спокійним голосом.

Ми продовжили прогулянку, насолоджуючись зимовим вечором. Сніг повільно падав, вкриваючи все довкола білою ковдрою, і атмосфера стала ще затишнішою. Він раптом сказав, що хоче провести мене додому. Я погодилася, і ми продовжили йти разом, ще трохи розмовляючи. Коли дійшли до мого під'їзду, він обійняв мене. Це була його ініціатива, і я була приємно здивована. Місяць осявав сніг, що блищав, і все здавалося нереальним.

— Ну що ж, я пішла. Як будеш вдома — напиши, — сказала я, трохи відступивши від нього й обернувшись, щоб попрощатися.

— Ага, добре, — тихо відповів він, і в його голосі я вловила щось невизначене.

Коли я вже мала зайти в двері під’їзду, оглянулася ще раз і помітила, що він виглядав трохи розчарованим. Це засмутило мене, але я не була впевнена, що саме стало причиною його настрою.

Минуло пів години, коли я отримала повідомлення:

Telegram

Аррон: Я вдома. Дякую за подарунок ще раз, він неймовірний! І чайок теж — дякую. Я знаю, що на це було витрачено багато сил і часу, тому ти молодець :) :)

Я перечитувала це повідомлення знову і знову. На моєму обличчі розпливалася посмішка, а на душі стало так тепло. Незважаючи на прогулянку та час, проведений разом, ми ще довго переписувалися, обговорюючи різні дрібниці, сміялися і продовжували спілкуватися близько години. Лише пізно вночі ми побажали одне одному на добраніч і пішли спати.

Я лежала у м'якому ліжку, але не могла заспокоїти свої думки. Я думала про нього. Засинала й прокидалася з думкою про нього, ніби він став частиною мого кожного дня. І ось тоді, у цій тиші ночі, я зрозуміла, що не хочу його втрачати. Не хочу втратити цю людину, яку почала цінувати більше, ніж можу уявити.

Наступного дня у школі: 

– Я зайшла до їдальні, взяла піднос і підійшла до столу з їжею. На сьогодні був стандартний обід: картопля, шматочок м'яса і салат. Ну, що ж, краще, ніж нічого, – пробурмотіла я собі під ніс, кладучи на піднос порцію їжі.

Шукала місце, де б сісти, і, побачивши вільний стіл біля вікна, вирушила туди. Сіла, поставила піднос перед собою, підперла голову рукою, дивлячись у тарілку і гублячись у думках.

Тільки-но взяла виделку, як почула знайомий голос: