Розділ 18

(Аррон)

Я йшов до її квартири, а в навушниках грала пісня IVOXYGEN – Hands on the Wheels. Холодний вітер вирував на вулиці, але музика огортала мене теплом і спокоєм. Я відчинив двері ключем, дублікат якого вона мені дала. Квартира зустріла мене затишною тишею. На годиннику було сьома тридцять.

Я зайшов на кухню, але збирався вже йти, коли помітив, що двері її кімнати були прочинені. Вирішив тихо зачинити їх, аби не турбувати її, але раптом зупинився, побачивши її. Вона спала. Її тіло злегка піднімалося і опускалося в такт її диханню, а світло ранкового сонця ніжно огортало її.

"Ти виглядаєш так спокійно, неначе весь світ завмер навколо тебе," – подумав я. Ці шорти кольору шампанського... Вони так ніжно огортають її стегна, підкреслюючи кожну лінію, що я не можу відірвати очей. Тканина блищить у світлі, майже як її волосся, розсипане по подушці.

"Ти навіть не усвідомлюєш, як природно виглядає ця досконалість. Ніби кожна деталь – від хвиль твого волосся до цих шортів – створена для того, щоб мене звести з розуму."

Я тихо зачинив двері, але почув її голос:

– Заходи, негіднику, ти мене розбудив.

Я відкрив двері і побачив її посмішку. У цю мить я зрозумів: перше, що я хочу бачити щоранку – це її посмішка.

– Вибач, я випадково. – Я ледь вимовив ці слова, намагаючись приховати змішані почуття.

Вона затулилась ковдрою, і я на мить злякався, що їй стало некомфортно від моєї присутності.

– Ти одягайся, може, поснідаємо?

– Добре, зараз. Іди на кухню.

Я почав розігрівати сирники. Кухня наповнилась запахом свіжої їжі, а повітря зарядилось очікуванням. Коли вона підійшла, я помітив, як її штани підкреслюють фігуру. Біла кофтинка з глибоким декольте виглядала легко і водночас спокусливо. Вона почала робити каву, і я зрозумів, що на двох. Волосся її було зібране у хвіст, але, здавалось, навмисно неопрятний, що лише додавало їй особливого шарму.

– Ти так постійно ходиш вдома? – я звернувся до неї, дивлячись, як вона ловко рухається біля кавоварки.

– Ні, бо я йду до школи! – відповіла вона, трохи жартома, але з ноткою рішучості в голосі.

– Але ж лікар тобі заборонив.

– У дитинстві мені багато чого забороняли батьки, тому я виросла і нікого не слухаю.

– Як ти себе почуваєш? – запитав я, відчуваючи турботу.

– Нормально. Хочеш поговорити про вчорашнє? – її голос був тихий, але з нотками тривоги, ніби вона була не впевнена, чи хоче почути відповідь.

Я згадав поцілунок, і невидима напруга знову з’явилася між нами, нагадуючи про ту мить, коли ми були настільки близькі.

– Я вважаю, ми вчора були наче під кайфом, тому проїхали, я все розумію, – відповів я, намагаючись зробити голос спокійним, але всередині відчувалась якась невпевненість. Руки несвідомо почали терти пальці.

Анна зупинилась і подивилась прямо на мене, наче шукаючи щось у моїх очах. Її погляд був глибоким, пронизуючим, і я відчув, як серце почало битися швидше.

– Ти вважаєш цей поцілунок помилкою? – її голос став серйознішим, і я відчув, як напруга в кімнаті зросла. Атмосфера стала важкою, мовби час зупинився, і тільки ми двоє залишились у цьому просторі. Її питання нависло в повітрі, неначе виклик, на який я не знав, як відповісти.

Я підвів очі, відчуваючи, як її погляд пронизує мене наскрізь, але нічого не сказав. Що я міг додати? Я не вважав цей поцілунок помилкою, але й не був готовий до чогось більшого. Слова застрягли в горлі, а думки стали туманними.

Ми мовчки їли, і я помітив, як її рука злегка тремтіла. Вона підійшла до мийки, щоб помити посуд, але раптом тарілка впала з її рук і розбилась об підлогу.

– Чорт, – мовила вона тихо, напружено.

Я встав, хотів допомогти, але вона зупинила мене жестом, не дозволяючи підійти ближче. Її рухи стали різкими, як і її слова.

– Ань, що не так? Поясни мені. – Мій голос був сповнений тривоги, хоча я намагався триматись спокійно.

– Серйозно? Той поцілунок для тебе помилка? Що мені пояснювати? – Її голос тріснув, в ньому було більше болю, ніж я міг собі уявити.

– Я не казав, що це помилка.

– Я побачила це в твоїх очах, Арроне. Ти зацікавлений у мені, як у дівчині? – Її голос затремтів. Вона виглядала так, ніби боялась почути відповідь.

Я не знав, що сказати. Відповіді не знаходились, а мовчання тягнулось, неначе вічність. Ця дівчина мені подобалась, але слів бракувало. Як виразити свої почуття? Чи взаємні вони?

– Я зрозуміла, – сказала вона тихо, відступивши. – Вибач, це я дура, щось придумала собі. Іди, – її голос ставав тихішим, а слова різкішими. – Іди геть.

І я пішов. Вийшовши за двері її квартири, я почув, як вона заплакала. Дівчина, яку я кохав, плакала через мене.

Пізніше у школі:

Анна сиділа в їдальні. Її обличчя було блідим, а очі червоними від сліз. Коли вона плакала, то завжди прикривала це фразами про "лікування очей", але я знав правду. Її подруги щось говорили, але по її виразу було зрозуміло, що їй байдуже.

І раптом наші погляди зустрілись. У її очах я побачив біль і водночас надію, що все могло бути інакше. Я розбив цю дівчину. Усвідомлення цього пронизало мене, змусивши відчути важкість на серці.

Анна підвелась і повільно пішла. Її хода була впевненою, але я бачив, що всередині вона боролась із собою, намагаючись не зламатись.

На уроці міс Елли всі мали підготувати вірші. Дійшла черга до Ані. Вона встала, вийшла перед класом і мовила

–Ліна Костенко ОЧИМА ТИ СКАЗАВ МЕНІ: ЛЮБЛЮ, – мовила Анна, її голос був спокійним, але кожне слово пробивалось крізь тишу в класі. Вона почала декламувати вірш:

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.