Розділ 16 Лютий почуттів

Була субота, і я думала, що кращого дня і не існує. Я сходила до магазину, але дорогою назад не очікувала, що пакети будуть аж настільки важкими. Хотіла зателефонувати, щоб викликати таксі, але телефон сів.

-- Чорт, щоб тебе, -- пробурмотіла я під ніс, відчуваючи наростаюче роздратування.

Взявши все у свої руки, я пішла далі. Коли дійшла до під'їзду будинку, в якому жила, важко сіла на лавку, не дивлячись на холод. Лютий завжди був найхолоднішим місяцем серед грудня та січня, і в цей момент мороз пронизував мене до кісток. Але мені хотілося хоча б кілька секунд перепочити.

Раптом до мене підбігло цуценя. Песик був породи "мопс", і його кумедний вигляд трохи розвіяв мій настрій. Я опустила руку, щоб дати зрозуміти, що я не ворог, і, доставши з пакета шматок теплої хлібини, відламала половинку й дала йому. Він жадібно почав їсти, ніби не бачив їжі вже довгий час.

Я оглянула навколо, але хазяїна не було видно. Подивившись йому в очі, я просто не могла залишити його на цьому холоді. Песик виглядав наляканим і загубленим. Взявши пакети в одну руку, а собаку в іншу, я пішла до квартири. У той момент я ненавиділа те, що ліфт не працював, але вибору не було.

Коли я нарешті зайшла до своєї світлої квартири, вона здалася ще просторішою, ніж зазвичай. Поставивши пакети на підлогу, я взяла мопса та повела його у ванну. Обережно вимила йому лапи, хоч він і не був дуже брудним, але я не хотіла мати справу з мікробами. Пес швидко освоївся, обнюхуючи кожен кут квартири.

Поки я розкладала продукти, згадала, що у мене немає їжі для собак. Поглянувши на годинник, я зрозуміла, що вже п'ята вечора. Хоча на вулиці був сніг і мороз, я вирішила все ж таки піти в магазин знову.

На мені було біле тепле пальто, що м'яко облягало моє тіло, білий шарф, який ніжно захищав шию від холодного вітру, і зручні білі штани. Мої ноги гріли зимові черевики, які залишали легкі сліди на снігу. Крокуючи до магазину, я намагалася не звертати увагу на пронизливий вітер, що намагався пробратися під одяг.

Зайшовши до магазину, я швидко купила корм, повідець і іграшку. Хоча не планувала залишати песика у себе назавжди, але на перший час йому треба було забезпечити комфорт. Я ще не обговорювала це з власником квартири і трохи хвилювалася, щоб потім не залишитись без даху над головою.

Посміхаючись від своїх власних жартівливих думок, я виходила з магазину. Але раптом мене штовхнув хлопець, і всі речі, що були в руках, розсипались на землю...

Ну зашибісь, -- мовила я, ледве стримуючи роздратування.

Хлопець одразу присів, щоб допомогти мені підняти речі, але я не була налаштована до нього привітно.

-- Вибачте, заради Бога, я не помітив вас, -- сказав він швидко, поглядаючи на мене винувато.

-- Хочете сказати, що я настільки низька і непомітна? Ну, спасибі, -- відрізала я, роздратування плавно змінилося сарказмом.

-- Я не те мав на увазі... але ви дійсно маленька, -- трохи ніяково відповів він.

Я подивилася йому прямо в очі. І в цей момент раптом помітила, наскільки він вищий за мене. Його яскраве руде волосся вибивалося з-під капюшона, ніби полум'я, що намагалося вирватися на волю. Воно було настільки помітним, що важко було не звернути на нього увагу. Світлі зелені очі за окулярами дивилися прямо на мене, ніби хлопець намагався зрозуміти, що ж щойно сталося. Його лице виглядало обвітреним, а на носі був легкий рум'янець від холоду, який надавав йому ще більшої чарівності. І хоча він посміхався, я відчувала, що ця посмішка була більше розгубленою, ніж впевненою.

-- А ще ви дуже красива, -- додав незнайомець з м'якою усмішкою.

Це несподіване зауваження повернуло мене до реальності.

-- Дякую, але ви все одно телепень, -- сказала я, проте всередині подумки усміхнулась.

Хлопець підвів голову і зацікавлено поглянув на мене:

-- У вас є собака?

-- Ні, -- відповіла я, але помітивши пакет з кормом, додала: -- Уже є.

-- Як вас звати? -- запитав він, явно намагаючись продовжити розмову.

-- Я не знайомлюсь з хлопцями біля магазинів, особливо з тими, що мене не бачать, -- сказала я, все ще трохи наколено.

-- Хоч першу букву імені, прошу... я ж не засну, -- вигукнув він услід, явно сподіваючись на бодай якийсь результат.

Я вже йшла, але на прощання обернулася й крикнула:

-- Амалія!

З посмішкою я пішла додому. Всередині відчувала себе тепло й навіть весело, хоча мороз продовжував пробирати до кісток. Мені хотілося танцювати просто під снігом, крокуючи в такт музиці, що грала у моїх навушниках. Світ навколо ставав тихим, ніби все завмерло, залишивши лише мене і мої думки.

Зайшовши до квартири, я швидко зняла взуття і помила руки, які почервоніли від холоду. Мопс весело бігав за мною, і я зрозуміла, що настав час дати йому ім'я. Поглянувши на нього, мені на думку спало:

-- Він буде Том. А коли щось утне — Томат, -- усміхнулася я. Ця думка мене так розсмішила, що я не могла втриматися.

Після того, як я погодувала песика, вирішила зайнятися справами. Оскільки мама автоматом поставила оцінки за минулі завдання, я вирішила сісти за домашнє і не відкладати на потім. Завдання, хоча й було трохи нудним, здалося значно приємнішим у компанії з новим маленьким другом, який весело поглядав на мене зі свого нового куточка.

Після того, як я приготувала вечерю, завершила свої вечірні справи і нарешті лягла в ліжко, Том знайшов собі місце на теплому пухнастому килимку біля батареї, яка приємно гріла. Я завжди любила засинати втомленою, бо тоді в моїй голові не лунали тисячі думок про всіх і кожного, залишаючи місце для спокійного сну.

Наступного ранку, в неділю, я вирішила сходити на каток. Але перед цим потрібно було вигуляти Тома. Я швидко звикла до того, як він сопе поруч, коли ми разом виходимо на вулицю. Зателефонувавши власнику квартири, я запитала, чи не буде він проти тварини. На щастя, він не заперечував, хоча я все ще планувала зробити оголошення про те, що знайшла песика — можливо, у нього є інший господар, кращий, ніж я.