Розділ 13 Ти мій Дім

Аррон: 

І вона пішла.

Я думав, що знав її, але я помилявся. Я йшов додому, а сніг летів мені в обличчя, холодними білими пластівцями обпікаючи шкіру. Кроки видавались важкими, ніби світ пригнічував мене своєю тишею. У цій тиші, серед зимового спокою, я нарешті зрозумів: Аня, моя Аня, зламана всередині. Ось чому вона відштовхувала хлопців, чому не дозволяла торкатися її, чому не любить пестливих слів. Вона ховала щось глибоке, щось болюче, і тепер я бачив це в кожній її дії.

Я був вдома, пив гарячий чай "Lovare". Пара піднімалася над чашкою, теплий аромат заповнював кімнату, але це не заспокоювало. Я сидів у кріслі, граючи в комп’ютерну гру, та думками був далеко. Годинник показував 23:20. Я не міг перестати думати про неї. Її образ постійно стояв перед очима, навіть коли мої пальці механічно натискали клавіші.

Тому я написав їй.

Telegram:

— Як дійшла? 23:21

— Норм, все добре. 23:21

— Щодо проживання, у мене є один варіант, де ти могла б пожити. 23:22

— І який це? Де саме вулиця? 23:22

— Давай завтра після школи зустрінемось, я детальніше розповім. 23:22

— Окк :) 23:23

Я відклав телефон і дивився перед собою. Екран комп'ютера світився в темряві, відбиваючи бліде світло на моє обличчя. У грі мене щойно вбили, але не в реальному житті. Мій дім — це ти, Аня. Якщо для того, щоб усе виправити, мені доведеться пожертвувати всім, я це зроблю. Бо я... Я не знав, що зі мною відбувається. Мене тягнуло до неї, не магнітом, а бурею. Я люблю тебе, але ніколи тобі цього не скажу.

— Всесвіт, дай мені знак, — тихо вимовив я.

І тут з колонок пролунала пісня Lil Peep "U Said". Ноти меланхолії охопили мене, обволікаючи в темний кокон думок.

— Ватафак, — пробурмотів я, коли телефон задзвонив, виводячи мене з цього стану.

Дзвінок у двері. Хто б це міг бути так пізно? Я відчинив і побачив перед собою Ітана, Кая та Адама. Я відчував злість на Адама за те, що він навіть не спробував нам допомогти.

— Чувак, що ти тут киснеш? — почувся веселий голос Кая.

— А ви де були? — запитав я, намагаючись відволіктися від своїх думок.

— На тренуванні, яке ти вдало попустив, Аррон, — серйозно зауважив Ітан. — Капітан команди, який не приходить на власні тренування. Ти серйозно думаєш, що ми виграємо з божою допомогою?

— Ще побачимо, з чиєю допомогою ми виграємо, — відповів я, намагаючись приховати свою втому. — Ну, проходьте в кімнату, якщо вже прийшли.

Хлопці зайшли, розмовляючи між собою. Вони виглядали трохи знервованими, особливо Адам.

— Команда Браяна цього року може нас дійсно порвати. Ви бачили, як їхні гравці змінилися за цей навчальний рік? — заговорив Адам, його голос наповнював кімнату.

— До речі, про гравців. Всі будуть проходити медогляд, як і кожного року. Ви не забули? — я підняв очі, чекаючи на їхню відповідь.

— Ні, звісно, що ні, — Ітан коротко кивнув.

— Та без питань, — додав Кай, ніби це було щось другорядне.

— Так, я пам'ятаю, — Адам злегка усміхнувся.

— Що, та блондинка допоможе нам? — раптом запитав Ітан.

— Так, Аня сказала, що спробує, — відповів я спокійно, хоча всередині мене щось калатало.

— А вона нічого така "штучка", — хитро промовив Кай. — А ви бачили її подруг? Хоч їх і троє, але після гри ми могли б їх кудись запросити... Порозважатись.

Кай не був поганим хлопцем, але його тупа жага до дівчат дратувала мене. Про нього подейкували, що він уже не раз змінював дівчат. І не тільки в плані зустрічей, як ви могли подумати.

— Ми не будемо їх чіпати. — Я втупився в комп'ютер, намагаючись не видавати емоцій, хоча по мені було видно, що я нервував.

— А тю, міг одразу сказати, що та ципа тебе зачепила, я б і не претендував на неї, — зухвало відповів Кай, обдаровуючи мене хитрим поглядом.

Моя злість зросла. Його слова різали вуха, як лезо ножа. Я різко підняв голову і вже не стримувався:

— Слухай, вона не ципа. Не потрібно звертатись до неї, наче вона якась річ. Кай, я хочу нагадати, що я капітан команди, і в один момент ти можеш вийти з неї. Тому заткнись, — мої слова звучали чітко й холодно, але гнів був відчутний у кожному слові.

Кай лише криво усміхнувся, ніби мої слова не мали для нього ваги:

— Та всі вони такі. Спочатку ніжки відкриють, а потім корчать з себе невинних киць, наче нічого і не було. Чи вона і для тебе вже відкрила?

Мене буквально кинуло в жар. Я встав з місця, підходячи ближче до нього. Наші очі зустрілися, і я ледве стримував себе:

— Кай, сходи на свій хуй, поки твоя чергова шльондра не втекла від тебе.

— Я то піду, але ти сам скоро в цьому переконаєшся, — відповів він, з викликом дивлячись на мене.

— Тільки пальцем тронь її, — моя рука стиснулась у кулак, але я тримав себе в руках.

— І що буде? — голос Кая був спокійним, він, здавалось, отримував задоволення від цього.

Ітан та Адам мовчки спостерігали за нами, ніби це була чергова гра для них, хоча напруга в кімнаті росла з кожною хвилиною.

— Я тебе попередив, — холодно вимовив я і відійшов.

Ранок наступного дня:

Я прийшов до школи і сів за своєю партою, неспокійно чекаючи, коли в класі з'явиться її худий силует. Мої очі постійно шукали її в натовпі. Почалась англійська мова, але я не міг зосередитись. На полях зошита я машинально малював фігури, думки розлітались, як сніг учорашнього вечора.

Раптом у двері постукали. Я підняв голову, сподіваючись, що це вона, але ні — до класу зайшла зауч нашої школи, Наталі, яка викладала математику.

— Доброго ранку, діти. Маю вам повідомити, що ваша однокласниця Анна Кофі захворіла, — її голос був суворим і байдужим. — Всі інші пишуть контрольну роботу, тому ховаємо телефони. Якщо я побачу, що хтось списує, одразу два бали мінус, і переписати роботу більше не буде спроби.

Мене немов обдало холодом. Захворіла? Що з нею сталося? Відчувши, що мені потрібно якось дізнатись про це, я вирішив написати їй, поки вчителька була зайнята: