Розділ 12 Мій дім

Наступного ранку я прокинулась, відчуваючи себе повністю виснаженою, після того як проплакала всю ніч у подушку, поки не заснула. Я піднялась з ліжка, вмила обличчя, прийняла душ і почистила зуби, глянувши на себе в дзеркало. Тіні під очима видавали, що ніч була важкою.

На кухні я готувала собі сніданок, коли почула кроки — то була мама. Вона увійшла, а я, не відкладаючи, звернулась до неї: – Мам, я хочу жити одна. Я розумію, що мені всього шістнадцять, але ти знаєш, що я відповідальна за своє життя, як ніхто інший. Дозволь мені піти — я знайшла квартиру і зможу її оплачувати самостійно. У мене є гроші і я зароблятиму ще. Я не можу продовжувати так, як зараз, просто зрозумій мене.

Мама довго дивилася на мене, перед тим як відповісти: – Я розумію тебе, але це неможливо.

– Чому? Я більше не дитина. Ти знаєш, що коли я вирішила щось, то йду до кінця. Якщо ти не дозволиш, я зберу речі й піду.

Мама вдивлялася в мене кілька секунд, і я майже відчула, як вона бореться зі своїм рішенням, але потім сказала: – Добре, нехай буде по-твоєму. Але за однієї умови: ти будеш регулярно відвідувати школу. Якщо підуть пропуски або погані оцінки, ти повернешся додому. Це мої умови.

– Такого не буде, — сказала я, впевнено. – Це моє життя і мої правила. Я заберу речі ввечері. Люблю тебе.

Зібравшись, я вирушила до школи. Але перший урок — географія — видався нестерпним. Вранці я ледь трималася на ногах, відчувала втому і хотіла спати.

– Ходімо пообідаємо, — почула я знайомий голос. Я підняла голову й побачила Віку.

– Я не голодна.

– Ань, тобі треба поїсти. Уже обід.

– Тільки сьома ранку була.

– Вже опів на першу. Пішли, не треба себе так мучити.

– Ну гаразд, ходімо, — погодилася я неохоче.

Ми сиділи в їдальні, де всі гомоніли й сміялися, обговорюючи плітки минулого вечора.

– Ти чула? Вчора хтось курив травку в чоловічому туалеті, — сказала Віка. – Директор зараз біжить переглядати камери.

– Чорт! Мені треба йти, — зірвалася я на ноги.

– А обід?

– Я не голодна. Ти не бачила Адама?

– Кажуть, він був у роздягальні, пропустив перший урок через баскетбол.

– Дякую. Вікі, прикрий мене перед географом, скажи, що я запізнюсь.

– Але ж це урок директора!

– Знаю, але мені терміново. Скажи, що у мене живіт болить, я у медпункті.

– Гаразд, іди.

— Куди це вона? — позаду долинув голос Алісії.

— Не відкладені справи, ходімо поїмо. Повила Вікі. 

Я бігла через усю школу, думаючи тільки про одне: щоб Адам був у школі. Влетівши до чоловічої роздягальні, побачила її порожньою.

— Фак, Адам, якого хріна, коли ти маєш бути — тебе немає! — вголос вимовила я, майже не стримуючи роздратування.

— Що ти тут робиш? — я обернулася і побачила Аррона, який стояв без футболки. Мимоволі прикрила очі долонями.

— Ти можеш прикритись?

— Ні, бо це роздягальня, як бачиш, чоловіча.

— Де Адам?

— У душі. Хочеш разом з ним? — він кинув це зі злою усмішкою, на яку я ледве не зреагувала.

— Ні, мені він потрібен. Поклич його.

— А що мені за це буде? — його глузливий тон змусив мене ледве не вибухнути.

— Аррон, не зли мене.

— Добре, вийди спершу за двері, тоді я його покличу.

Я вийшла з роздягальні, відчуваючи, як серце гупає в грудях. Минуло десять хвилин, і, нарешті, двері відчинилися, хлопці почали виходити з різних класів. Я озирнулася — вже розпочався урок.

— Чого тобі? — почувся грубий голос Адама.

— Директор знає про травку. Хтось курив її, і тепер він буде по камерах дивитися. Ти розумієш, що це значить?

— Здогадуюсь, — його обличчя спохмурніло.

— Адам, нас зі школи виженуть, а тебе можуть посадити, бо ти вживав, а мене — як співучасника.

— Добре, добре, я зрозумів. Що ти пропонуєш?

— Нам потрібно піти до його кабінету і видалити запис із камер, де ми заходили й виходили.

— А звідки ти знаєш, що він ще не продивився їх? Може, він уже знає, що це були ми.

— Якби знав, то ми б тут не стояли. Нам потрібна людина, яка розбирається в комп'ютерах. В тебе є такий знайомий, який закриє рот і допоможе?

— Аррон, — він неохоче вимовив це ім’я, — але він не повинен знати, що я вживаю.

— Про це треба було думати раніше. Зараз він наша остання надія.

— Ти йому не скажеш? 

— Звичайно не скажу, бо це зробиш ти, — відповіла я, глянувши на Адама.

Ми зайшли до чоловічої роздягальні. Аррон саме одягав футболку й дивився на нас з виразом нерозуміння.

— Чого вам? — запитав він, піднявши брову.

Ми сиділи й чекали сигналу, щоб Дар'я Сергіївна залишила кабінет директора. Це була висока жінка, з гарною фігорю та манерами. Блондинка з карими мов горіхи очима. 

— Чому ти мені нічого не розказала? — раптом звернувся до мене Аррон, поглянувши на мене, ніби я його зрадила.

— Я не видаю чужі секрети, — холодно відповіла я, намагаючись уникати його погляду. Аррон явно був обурений, але це не зупиняло мене. Ми сиділи і чекали, поки Адам виведе Дар'ю Сергіївну, щоб ми змогли зайти й стерти запис.

— Ти... — почав було Аррон, але двері раптово відчинилися. Адам вийшов разом із Дар'єю Сергіївною.

— Пішли, це наш шанс врятувати ваші дупи, — мовив Аррон, кидаючи погляд у мій бік.

Я закотила очі, піднялася й пішла за ним до кабінету. Усередині було п'ять моніторів. Ми мали всього десять хвилин до кінця уроку й п'ять — до повернення Дар'ї Сергіївни. І тут виникла проблема: на якому моніторі зберігався запис?

— Піздєц, — промовила я.

— Та ладна, дєтка, прорвемось, — впевнено мовив Аррон, нахилившись до стола й почав клацати по клавіатурі.

— Не називай мене так. У тебе є подружка, якій ти можеш це казати, — сказала я, відчуваючи, як моє терпіння зникає.

— Яка подружка? Ти про кого? — запитав Аррон, навіть не зупиняючись.

— Проїхали, — відповіла я, але всередині мене кипіла цікавість. 

— Альо, до кого дзвониш? — раптом запитав він, помітивши, що я посміхаюсь. Це була наша фішка, і він пам'ятав про це.