Розділ 9 Останій танець

Осінь 2023

 Сьогодні вже двадцять сьоме жовтня, і холодний осінній вітер грав з листям, яке вкривало землю золотисто-багряним килимом. Це був особливий день – ми мали виконати фінальний танець. Я відчувала себе впевнено, без тривог. Чорна сукня м'яко обтікала моє тіло, білі кросівки підкреслювали мою готовність до будь-якої несподіванки. Я не розраховувала на підбори, бо хотіла бути вільною та невимушеною. Волосся, накручене у легкі локони, додавало образу завершеності. Я була впевнена – виглядала на всі 10/10 для нього.

— Аня, маєш неперевершений вигляд, — промовила вчителька географії, кидаючи на мене швидкий погляд.

— Дякую, — відповіла я з посмішкою, яка трохи зігрівала осінній холод.

У залі починала панувати легка метушня. Повітря було наповнене очікуванням, ніби всі навколо чекали чогось значного.

— Народ, збираємось у пари, — крикнула вчителька, перекриваючи гомін, — треба фінальний раз відтанцювати, у нас година залишилась, усі до зали. Аня, де Аррон?

— Я зараз йому напишу і дізнаюсь, — мовила я, відкриваючи телефон.

— Добре, — вона кивнула, ніби очікувала швидкого вирішення.

Я швидко набрала повідомлення:

— Ти де? Тут потрібно фінальний раз відтанцювати!

— Скоро буду, не хвилюйся, — отримала я коротку відповідь.

Я поставила реакцію ❤️. У цей момент мене огорнуло дивне відчуття порожнечі — для нього ці серця нічого не значили, але для мене кожна дрібниця була важлива.

Минуло п'ятнадцять хвилин, потім двадцять, а його все не було. Час ніби зупинився, і я відчула, як легке хвилювання пробігає десь глибоко всередині мене. Вийшовши на шкільний двір, я побачила, як гірлянди з кульками коливалися на вітрі. Свято відчувалося у кожному подиху повітря, але всередині мене було щось незавершене, ніби один важливий елемент ще не став на своє місце.

— Он твій Аррончик, — почула я знайомий голос, який вирвав мене з думок.

Я повернула голову і побачила його – чорні джинси, чорна сорочка, чорні кросівки. Він виглядав ідеально, ніби увесь його образ був продуманий до дрібниць. І в ту ж мить я зрозуміла, що ми з ним виглядали, як герої однієї сцени, обидва в дусі мафії, підготовлені до свого великого фіналу.

— Де ти так довго був? — запитала я, стримуючи своє нетерпіння.

— Дома, — відповів він байдуже, ніби все це було не важливо. — Поки в душ сходив, поки туда-сюда, але я встиг.

— Ага, добре, що прийшов. Ходімо, нам ще кілька репетицій треба пройти... — я посміхнулася, хоча й почувалася трохи напруженою. Але зібралася й вирушила до залу, намагаючись виглядати спокійно.

Аррон знизав плечима і, здається, навіть не помітив моєї напруги. Він був таким самим, як завжди — спокійний і відсторонений, але водночас частина цього моменту, цього танцю. Мого танцю.

— Що, нервуєш? — запитав він, коли ми йшли до зали.

— Ні, — відповіла я, з усмішкою. — Просто хочу, щоб усе пройшло без проблем.

Аррон ледь усміхнувся, коротко і стримано, і відвернувся, наче не даючи часу моїм думкам затриматися на ньому.

У залі вже були кілька пар, що репетирували свої рухи, готуючись до виступу. Атмосфера була енергійною, але в той же час відчувалася якась невизначеність, наче всі чекали на щось важливе. Я теж відчувала це — в кожному кроці, кожному повороті.

Аррон і я почали свою репетицію. Ми звикли працювати разом, і цього разу не було нічого особливого. Все було, як завжди — ми рухалися, слухали вказівки, коригували помилки. Але було щось у тому моменті — якесь відчуття, що він не зовсім тут.

— Знову занадто швидко, — сказав він, поправляючи моє положення в танці. — Спокійніше.

Я кивнула, фокусуючись на кожному русі. Можливо, ми й не були ідеальними, але це не мало значення. Момент був важливий.

— Ти, до речі, добре виглядаєш, — сказав він раптово, і на цей раз в його голосі було більше тепла.

Я кивнула в відповідь, не знаючи, що сказати.

— Дякую, — коротко відповіла я, намагаючись залишити вигляд спокійної і впевненої.

Коли репетиція завершилася, ми повернулися до місця, де збиралися інші учасники. Всі вже готувалися, і атмосфера ставала все більш напруженою. Вчителька підходила до кожної пари, перевіряючи, чи все на місці.

— Ти готова? — запитав Аррон, дивлячись на мене своїм знайомим поглядом.

Я глибоко вдихнула.

— Готова.

І ось тоді заграла пісня. Легкий ритм першої хвилі "Never Tear Us Apart" від Bishop Briggs заповнив навколишній простір, відразу привернувши увагу. Гучність музики здавалася неймовірно влучною для цього моменту, і все навколо стало якимось розмитим. Єдине, що я чула і відчувала — це цей ритм, який заповнив кожну клітину мого тіла.

З першими акордами я знову відчула, як Аррон тягне мене до себе, і наші ноги почали рухатися в такт. У нас не було складних рухів, просто ми танцювали — природно і без запізнень. Спочатку я трохи нервувала, адже це було публічно, але з кожним обертанням мого тіла, я ставала все більш впевненою. Я відчувала, як наші рухи стають скоординованими, як з кожним кроком ми разом зливались у один ритм.

Він тримав мене міцно, але в той же час вільно — достатньо, щоб не відчувати тиску, але й не дозволити мені відпустити його руку. Я відчувала його погляд, коли ми рухались через двір, і хоча обличчя його залишалося спокійним, цей момент здавався чимось значущим.

Ми рухалися по колу, майже не помічаючи інших. Наші тіла, здається, вписувалися в музику, неначе для нас одного цього простору було достатньо. Я дивилась йому в очі, а він, не відводячи погляду, усміхався, хоч і не показував свого емоційного стану. Танцюючи, ми не обирали особливих па чи рухів, просто довіряли один одному, відчуваючи музику.

А потім, під останні акорди пісні, ми зробили кілька обертів і зупинилися, коли музика затихла. Ми стояли на подвір’ї серед друзів і однокласників, і в цей момент здавалося, що все, що трапилось до цього, не має значення.

Танець закінчився, але наше взаєморозуміння залишилося в кожному кроці, у кожному русі.