Розділ 7 Хімія відстані

— Може, він просто уникає тебе? — запитала Вікі, склавши руки на грудях і дивлячись на мене з підозрою. Вона завжди мала інтуїцію щодо таких речей.

— Не знаю, можливо. У нас проект, а він раз на тиждень не може нормально мені відписати або хоча б залишитись після уроків, щоб ми попрацювали над експериментами, — відповіла я, відчуваючи роздратування, яке накопичувалось весь тиждень.

Мій телефон вібрував на столі. Повідомлення.

Telegram:
Аррон: сьогодні після сьомого уроку, кабінет хімії.

— Знову те саме, — пробурмотіла я, важко зітхнувши.

— Знову написав, що прийде? — Вікі підняла брови, вже знаючи відповідь. — А насправді ти будеш там одна.

— Ага. І чому я не здивована? — відповіла я з гірким сміхом, кидаючи телефон на стіл. Це вже стало звичним: "чекати на нього і залишатися самій."

— То, може, цього разу твоя черга не прийти? — запропонувала Вікі, злегка насміхаючись. Її очі блищали від іронії.

— Ти ж знаєш міс Зої, вона мені цього не подарує. Якщо я знову зірву проект, вона зробить з мене ворога на все життя, — додала я, дивлячись на хімічні формули, розкидані на паперах переді мною. Це нагадувало хаос, як і ситуація з Арроном.

— Та да, вона ще та дура дурна, — засміялася Вікі, закидаючи руки за голову. Її безтурботність завжди приносила трохи полегшення.

Повітря в класі пахло свіжою крейдою і залишками хімічних реактивів. Світло з вікна пробивалось через жалюзі, створюючи тіні на підлозі, які нагадували мозаїку.

— А як у вас із Хантером? Ви все ще ведете "вогник"? — спитала я, намагаючись відволіктися від своїх думок.

— Так, — відповіла Вікі з легкою усмішкою, але в її голосі було щось невимовно сумне. — І з проектом все теж супер. Але, окрім цього, нас більше нічого не поєднує.

— Мені шкода, що він такий сліпий і не бачить, яка ти насправді, — я поставила руку їй на плече, намагаючись підтримати її, хоча розуміла, що мої слова звучали не так переконливо, як хотілось би.

— Та ладно, це не вперше, — зітхнула Вікі, ховаючи своє розчарування за байдужістю.

— Це ти про того мудака Брю? — уточнила я, згадуючи її колишнього.

— Ага, і про його нову дівчину теж, — додала Вікі з гіркотою в голосі.

— Ти досі потайки переглядаєш її Instagram? — я не змогла стримати сміх.

— Нічого я не дивлюсь! — обурилася Вікі, хоча її очі трохи зрадили правду.

— Добре-добре, — я посміхнулася, дивлячись на її спробу зберегти обличчя.

Тиша в кабінеті стала незвично важкою, розриваючи лише звуки повідомлень на наших телефонах.

— Не думала, що ти ще тримаєш образу на Брю, — сказала я, перевертаючи сторінку в зошиті.

— Не те щоб образу, просто дивно, як усе склалося, — Вікі примружилася, дивлячись у вікно. Її пальці нервово крутили браслет на зап’ясті. — Часом думаю, що мені було б легше, якби все закінчилося швидше, ніж затягувалося.

— З Хантером те саме? — я відклала ручку, дивлячись на неї. Мені було сумно бачити її в такому стані — зазвичай Вікі виглядала такою впевненою в собі.

— Можливо. Він класний хлопець, просто... — вона замовкла, дивлячись на хімічні формули, розкидані перед нами. — Знаєш, коли ти намагаєшся збудувати щось з уламків, але вони не складаються в одну картину? Як пазли, які ніколи не зійдуться.

Моє серце стиснулося. Я прекрасно розуміла, про що вона говорить. Мій погляд ковзнув до телефону, який мовчки лежав на столі. Іноді здається, що з Арроном усе те саме. Спроби збудувати зв’язок, який ніколи не зможеш зберегти.

— Може, ти і права, — я вдивлялася у вікно, де світло ледь просочувалося крізь жалюзі. — Але, здається, ми всі зараз у такому стані — намагаємось зрозуміти, як склеїти уламки.

— А ти не боїшся, що ці уламки поріжуть тебе? — спитала Вікі, і її голос став серйознішим. — Я бачу, як ти стараєшся з Арроном. Але чи варто це того?

Я мовчала, не знаючи, як відповісти. Можливо, вона мала рацію. Можливо, ця гра в очікування й справді більше не варта моїх зусиль. Але щось всередині мене трималося за ту надію, що все можна виправити.

— Не знаю, — я притисла долоні до обличчя. — Мені просто хочеться завершити цей проект і відпустити все це.

Вікі тихо посміхнулася, дивлячись на мене з розумінням. Ми обидві знали, що говоримо не лише про проект.

— Ти занадто хороша для нього, — сказала вона, і в її голосі було щось рішуче. — Якщо він не може це побачити, то це його проблема.

Я знову глянула на телефон, але цього разу з відчуттям, що мені більше не хочеться відповідати.

Тиша заповнила кімнату, тільки годинник на стіні монотонно тикав, відбиваючи секунди. Я відчувала, як цей ритм вплітається в мої думки, які все ще крутяться навколо однієї людини, яка, можливо, ніколи не прийде.