Розділ 5 ( Скріншот спогадів )

Мій клас сидів у затишній, але холоднуватій кімнаті хімії. Стіни були вкриті плакатами із складними хімічними формулами, що видавалися заплутаними для більшості учнів. Повітря в кабінеті було наповнене запахом старих підручників і трохи застояного пилу, а світло ламп кидало м'які тіні на парти.

Коли міс Зої увійшла до класу, всі завмерли. Її строга постава та впевненість у голосі завжди притягували увагу, навіть якщо ця увага була неприємною. Міс Зої ніколи не була улюбленицею учнів, особливо серед тих, хто, як я, вважав хімію чужорідним світом.

— Сьогодні буде практична робота в парах, — її голос звучав чітко, наче вирок. — І в пари я сама вас розподілю.

Зітхання пробігли кімнатою, і відчуття напруги підвищилося. Міс Зої завжди ставила нас у незручні ситуації. Я сиділа тихо, намагаючись не показувати, як сильно не розумію цього предмета.

— Цікаво, з ким я буду в парі, — прошепотіла Вікі, сидячи поруч зі мною.

— Мені все одно, головне, щоб людина розуміла хімію. А так — пофіг, — відповіла я, намагаючись тримати спокій, хоча всередині відчувала нервозність. Це все здавалося настільки невдалим.

— Ой, да годі тобі, — Вікі посміхнулася, але я не встигла нічого відповісти, бо міс Зої знову озвалася:

— Тихіше! Отож працювати над практичним завданням ви будете місяць. Уже на кінець жовтня я очікую на роботи. І так, списати з інтернету не вийде. Хімічний кабінет потрібен не всім, тому якщо є якісь запитання — питайте.

Кімната здалася ще більш пригніченою після цих слів. Вікі підняла руку, не дивлячись на її нерішучість.

— Так, Вікі, я слухаю.

— Міс Зої, а як саме ви будете обирати, хто з ким буде в парі?

— А це вирішить доля, — холодно відповіла вчителька. — На кожному папері написане ваше ім'я, і ми будемо вибирати так.

В повітрі повисла тиша, лише шурхіт паперів та очікування наповнювали кабінет. Вікі стиснула губи, явно нервуючи.

— Перша пара — Хантер і Вікі, — міс Зої продовжувала, але Вікі її вже не слухала.

— Аня, ти чула? Я з ним у парі! — прошепотіла Вікі, схвильовано. — Ну звісно, він знає хімію, але ти бачиш, як карта лягла!

— Ще скажи, що це доля і все таке, — я посміхнулася, хоча це більше було іронією.

— Ну, є ще кілька кандидатів, але головне — він розуміє хімію так, як і я.

— Ти це натякаєш, що я дурна?

— Не кажи дурниць, я просто сказала — не починай.

— Дівчатка, припиніть балачки! — різко втрутилася міс Зої. Наступна пара буде Діна та Браян.

Я дивилась у вікно, занурившись у свої думки, коли почула своє ім'я.

— Анна та Аррон.

Подруга вибухнула сміхом, і я повернулася до неї.

— Ти чого?

— Ти і Аррон в парі! — ледве стримуючи сміх, повторила Вікі.

— Піздєц, — єдине, що крутилася в моїй голові. Поглянувши на Аррона, я помітила, як його зелені очі спрямовані на мене, і в ту ж мить моє серце завмерло. Це був той погляд, що змушував все всередині заклякнути, хоча я знала — це всього лише гра. Гра, де герої не будуть щасливі.

Після уроку ми покинули кабінет, і з Вікі ми рушили до їдальні. Вона їла булочку з сиром, а я тримала лате, яке обпікало руки своїм теплом. Ми сиділи осторонь від шкільного натовпу, в якому кожен жив своїм життям. На фоні шуму розмов і сміху раптом пролунав голос.

— Привіт, смачного! Раніше тебе тут не бачив, — Ілля, хлопець на рік менший за нас дев'яти класник, з усмішкою підійшов до нас і обійняв мене, залишаючи після себе теплий слід. Його блакитні очі сяяли, як завжди, а коротке біляве волосся виглядало так, наче щойно пройшовся під дощем.

У вас вільно?

- Так, сідай, Вікі, ти ж не проти? — запитала я, кидаючи швидкий погляд на подругу.

-Та ні, — байдуже відповіла Вікі, усміхаючись.

Ілля, котрий сидів поруч, нарешті відклав телефон і втягнувся у розмову.

-Ну що, як життя у тебе, у вас? — звернувся він до обох дівчат.

- Та ось, після хімії зараз треба йти на польську, — відмахнулася Вікі, — сподіваємось, нас там не з'їдять. — Її сміх був легким, але заразливим.

- Міс Зої вміє дивувати, — підхопив Ілля, теж посміхнувшись.

- Ще й як, — додала я, киваючи згодою.

Позаду сміх у їдальні почав стихати, і всі раптом замовкли. Анна спочатку не звернула на це увагу, аж доки над нею не нависла тінь. Вона підняла голову і побачила Аррона, який дивився на неї, а потім перевів погляд на Іллю. Його присутність напружила атмосферу.

-Чого тобі? — холодно мовила Анна, не збираючись одразу проявляти цікавість.

-Поговорити потрібно, — відповів Аррон, ледь помітно нахмуривши брови.

-Ну так говори, — Анна не збиралася відводити погляд.

-Наодинці, — його тон став ще серйознішим.

Анна підняла брови, але не відповіла.

-У мене від друзів секретів немає, — кинула вона, не опускаючи очей.

Аррон трохи нахилився, блиснувши поглядом.

-Не змушуй мене проявляти силу, — з ледь прихованою злістю пробурмотів він.

-Слухай, я не знаю, як тебе звати, — втрутився Ілля, — але, чувак, якби ти її був потрібен вона б сама встала. Тому просто відчепись від неї.

Аррон тільки видихнув смішок, зробив крок вперед і нахилився над Іллею, який був готовий підвестися, щоб не поступитися, але все одно суттєво поступався зростом. Аррон був значно вищим і сильнішим, але Анна не хотіла бійки.

-Досить! — різко промовила вона, піднявшись зі свого місця. — Я згодна, ходімо поговоримо.

-Так би й одразу, — Аррон усміхнувся. — А ти їж кашу, — кинув він, киваючи на Іллю, який від подиву лише кліпнув очима.

Анна пішла за Арроном, і вони вийшли з їдальні у коридор, де, здавалося, нікого не було. Їхні кроки відлунювали по стінах, єдине джерело світла — слабка лампа на стелі, яка кидала тьмяні відблиски на стіни. Аррон йшов попереду, його сіра кофта здіймалася від дихання, широкі плечі майже затьмарювали простір перед нею. На мить Анна подумала, як вона виглядає в його очах.

-Ну, про що ти хотів поговорити? — різко запитала вона, вириваючи себе з думок.