Розділ 3 Сніг з цукерок

Сьогодення: 

Сьогодні, сидячи на уроці історії, я не могла зосередитися. Я поглядала на Яну Вікторівну, що пояснювала якийсь етап війни, але мої думки були далеко. Я згадувала ті дні, коли ми з Арроном разом сміялися, і я думала, чому все так змінилося. Я не могла зрозуміти, чому я так сильно сумую за ним, коли насправді нічого між нами не було. Це просто збентеження, яке не давало мені спокою.

Я підсвідомо дістала з сумки маленьку коробочку з цукерками і поклала її на стіл. Це вже стало своєрідною традицією — давати йому одну цукерку кожного дня. Спочатку я просто думала, що це не завадить, але тепер я розуміла: я робила це, сподіваючись, що це поверне те, що ми мали. Я не могла зрозуміти, чому я почала це робити. Чи то бажання повернути зв'язок, чи просто мій спосіб підтримати той момент, який здавався таким теплим і важливим у нашому житті.

Вікі, яка сиділа поруч, дивилась на мене з підозрою. Я намагалася не дивитися на неї, але вона явно помітила мою звичку.

— Ти знову даєш йому цукерки? — її голос розрізав тишу класу, і я ледь стримувала здивування.

— Так, думаю, це може допомогти, — відповіла я, намагаючись виглядати впевнено, хоча в середині мене переповнювало сумління. Я сама не була впевнена, чому роблю це.

Урок був майже на завершенні. Я вже не могла більше зосередитися на тому, що говорила Яна Вікторівна. Мої думки весь час крутилися навколо цукерки, яку я хотіла передати Аррону. Коли дзвінок нарешті прозвучав, я швидко зібрала свої речі, а Вікі підійшла до мене.

— Ти готова йти? — запитала вона, сміючись. Я кивнула, одразу посміхнувшись у відповідь, і ми разом вийшли з класу.

Якщо чесно, я навіть не знала, чому так важливо було віддати цю цукерку Аррону. Це просто здавалось правильно. Як знак, як спроба відновити хоч якусь частину того, що було між нами.

Ми пройшли коридором, і я побачила його, стоячого біля дверей. Мої руки почали нервово тремтіти, і я майже не помітила, як Вікі обійняла мене перед тим, як ми розійшлись.

— Бажаю удачі, — вона усміхнулась і пішла до своїх друзів.

Я глибоко вдихнула і пішла до Аррона. Його погляд був спокійним, але я могла помітити якусь недовіру в його очах.

— Тримай, — я простягнула йому маленьку упаковку з цукеркою, стараючись не виглядати надто нервовою.

Він подивився на мене, затримав погляд на упаковці, і потім на мене. Я не могла зрозуміти, що він думає, але з його виразу я не могла втриматися від посмішки.

— Дякую, — сказав він, і я відчула, як моя нервозність трохи зменшилась.

Він поклав цукерку в кишеню, і ми обидва замовкли. Я не знала, що сказати. Це була просто звичайна ситуація, але для мене вона була значущою.

Коли я повернулась додому, я одразу зайшла до своєї кімнати, скинула рюкзак на ліжко і дістала телефон. Я одразу набрала номер Алісії, відчуваючи потребу поділитися всім, що сталося, але її телефон не відповів. Кілька коротких дзвінків, і потім — тиша. Я зітхнула і поклала телефон на стіл.

— Що ж, піду готувати вечерю, — промовила я, відчуваючи, як руки починають заспокоюватися після всього, що сталося сьогодні. Це, здається, була єдина річ, яку я могла робити, аби відволіктися.

Вже пізно ввечері, телефон знову подзвонив. Я швидко схопила його і побачила, що це була Алісія. Нервово, але з усмішкою на губах, я прийняла дзвінок.

— Привіт! — сказала я, намагаючись не звучати занадто хвилююче. — Як ти?

Алісія сміялася, ніби вже знала, про що я хочу поговорити.

— Привіт! Я бачила, що ти дзвонила. Що там сталося? Розповідай! 

Алісія вислухала все від А до Я на що потім заговорила. 
- Ти ж казала, що все в минулому, і що нічого більше не відчуваєш. То чому годуєш його цукерками? Потай від всіх.  Тобі не здається, що ти заплуталась у своїх почуттях? — запитала Алісія. 

Алісія мала золотаве волосся, що відбивало промені лампи, роблячи її ще яскравішою. Її обличчя було вкрите веснянками, які лише підкреслювали її природність. Блакитні очі, мов прозорі кришталі, завжди випромінювали спокій та впевненість. І коли вона сміялася, цей сміх заворожував. Вона була тією, хто міг підтримати будь-яку тему, хто годинами слухав історії Анни про її невдале кохання. Анна відчувала вдячність за цю дружбу, яка розвивалася в інтернеті, але була такою щирою, що здавалося, ніби вони знайомі з дитинства.

— Я дійсно не розумію, що між нами. У Telegram'і ми переписуємося, і все чудово: я сміюсь з його повідомлень, радимо одне одному музику, обмінюємось жартами. Але в школі... все змінюється, — Анна зітхнула, тримаючи в руках телефон.

Її думки постійно вертілися навколо Аррона. Він був такий загадковий, але водночас близький. У школі він вів себе тихо, і це мовчання ставало для Анни незрозумілим. Вони дивилися одне на одного, але щоразу мовчали. Між ними висіла тиша, яка щось ховала, але що саме — вони не могли зрозуміти.

— Може, варто щось із цим робити? — обережно запитала Алісія.

— Ні, краще залишити як є. Ще не час. Розкажи краще, як там твій Паркер.

Паркер був темою, про яку Алісія могла говорити годинами. Це хлопець, який здавалося, був її мрією: високий, з сильними руками, зеленими очима, такими ж веснянками, як і в неї. Кожен раз, коли Паркер писав їй у "Snapchat", вона посміхалася так, що це помічав навіть екран телефону.

— Та він знову дивився на мене. Я не розумію, навіщо ці хлопці тільки дивляться, а не діють, — пожалілася Алісія, крутячи пасмо волосся на пальці.

— Може, він випадково, — невпевнено припустила Анна.

— Ага, випадково, — Алісія хмикнула. — Ось опиши, що ти відчуваєш, коли Аррон дивиться на тебе.

Анна мовчала. Вона задумливо дивилася на гірлянди, що мерехтіли на її вікні, спалахуючи в темряві, як зірки на нічному небі. Їхнє світло то гасло, то знову спалахувало, так само, як її почуття до Аррона: то захоплювали її, то знову зникали в глибині її думок.

— Анно, чому ж ви мовчите? — Алісія підштовхнула її до розмови.

— Я не мовчу... я думаю, — відповіла вона, і її голос здався тихим навіть для самої себе. — Думаю про те, що якби не моя сміливість, цього всього могло б не бути. Не було б вогника в "Тік Ток", не було б музики, яка тепер асоціюється з ним. Не було б цієї кави, яку я купую щодня і яка ніколи не змінюється. Не було б тисячі скріншотів, які я досі зберігаю. І не було б мене... Я не існую без нього. Він частина мене, і я зроблю все, щоб стати тією, яку він полюбить!