Розділ 1 ( Ранковий погляд )

                 УВАГА! Обов’язково прочитати!

Ця історія кохання є художнім твором. Більшість подій вигадані, проте книга містить моменти, що відображають справжні почуття автора до хлопця. Книга також торкається важливих проблем підлітків: ранньої закоханості, вагітності, наркотиків, алкоголю. Персонажі книги ніколи не переживали ці ситуації у реальному житті — це вигадка для сюжету. Своєю книгою я хочу застерегти підлітків, показати, що завжди є вихід із складних ситуацій, а батькам допомогти краще зрозуміти свою дитину.

Прошу всіх читачів поважати авторські права: не публікуйте текст книги у соціальних мережах чи будь-де без дозволу автора.

Дякую за розуміння. 

                           Вступна промова

Ця історія народилася взимку — у той період, коли серце було наповнене теплом, попри холод за вікном.
Я завжди любила зиму, бо разом із нею в моє життя приходили найщиріші відчуття. Саме тоді з’явилася людина, яка надихнула мене написати цю книгу. Вона з’явилася вчасно, залишила слід — і, як будь-яка важлива історія, закінчилася крапкою. У кожному розділі живе частинка мене. Ця книга непроста. Вона — мої думки, мої страхи, мої спогади.
Я хочу, щоб, читаючи її, ви замислилися, відчули й, можливо, зробили свої висновки. Не зволікайте — деякі почуття не чекають.

І пам’ятайте: не повертайтеся до минулого, бо іноді ми живемо не людиною, а спогадами про неї.

Цю книгу я присвячую своїм почуттям — тому, що одного разу зробила більше, ніж могла віддати.

                            Сьогодення: 

Мене звати Анна Кофі. «Кофі» — це моя фамілія, і, як ти вже здогадалася, друзі жартома називають мене любителькою випити каву. Я й не проти, бо каву я справді обожнюю, з тих пір, як можу себе пам'ятати. От і зараз, стою в кав'ярні, вибираю черговий лате і слухаю, як бариста, ледве встигнувши закінчити приготування, звертається до мене:

— Дівчино, ваше лате, з вас...

Але його голос наче губиться в шумі довкола. Я завжди зі своїми двома найкращими подружками, і якщо ви подумали, що це про людей — ні, це мої навушники. Вони — мій захист від метушні світу. Музика через навушники доносить знайомі ноти пісні «Дешеві драми» Валентина Стрикало, і я віддаю баристі п'ятдесят п'ять гривень, майже автоматично, не відриваючись від своїх думок. Вийшовши з кав'ярні, я прямую до школи. Так-так, я школярка. Мені шістнадцять, і, як класична дівчинка з задньої парти, часто запізнююсь на уроки. Сьогодні не виняток: вже на десять хвилин пізніше, ніж мала бути. Але, думаю, міс Яні, вчителька історії, мені це вибачить.

Підходячи до класу, я зробила останній глибокий вдих перед тим, як увійти всередину. Тут панувала та сама сонна атмосфера: майже всі ще досипали свої сни прямо на парті. Пройшовши між рядами, я побачила Вікі — свою подругу, завжди занурену в підручники. Вікі була розумною дівчиною, причому настільки, що я часто дивувалася її знанням хімії. Для мене ці "водички" і "солі" здавалися чимось далеким і непотрібним.

— Вибачте, Міс Яні, можна сісти? — кинула я, не сподіваючись на відповідь. Як і очікувала, вчителька проігнорувала мене, тому я спокійно зайняла своє місце серед "зомбі", які ще не прокинулися.

Вівторок — це день, який я ненавиділа найбільше. Не зрозумійте неправильно, мені подобалося ходити до школи, але саме у вівторок я була ладна зробити все, аби не виходити з дому. Щоправда, навіть за таких умов, я намагалася тримати планку: не можна сказати, що я була відмінницею, але і пасти задніх не дозволяла собі. Діставши зошит, я спробувала зробити вигляд, що мене цікавить урок, але Вікі мала інші плани.

— То що, як прогулянка пройшла? — запитала вона, не зводячи очей з мене.

— Вікі, не зараз. У нас урок.

— Ой, та ну, та історія нікуди не дінеться, — вона посміхнулася, підморгуючи, і я не могла не відповісти посмішкою.

Вікі... Наша дружба почалася рік тому, коли ми ще були в дев'ятому класі. Вона — класична "розумниця", але не та, що постійно хизується своїм розумом. У неї завжди було щось особливе: її світле волосся, шовковисте і пряме, спадало на плечі, надаючи їй майже ангельського вигляду. Ніжно-персиковий відтінок шкіри підкреслював її м'які риси обличчя, а пухкі губи створювали враження витонченої елегантності. Її прозоро-блакитні очі, мов гірське озеро, дивилися на тебе так, ніби вони могли побачити глибше, ніж просто твою зовнішність. Вона завжди носила прикраси: срібні сережки у формі серця, тонкий ланцюжок і перлинне намисто, які тільки підкреслювали її ніжність.

— Ми погуляли, — відповіла я коротко, не бажаючи розвивати тему.

— Тобі не здається, що він морозить тебе? — вона підняла брови.

— Мені байдуже, — зітхнула я. — Давай закриємо тему.

І саме в цей момент до класу зайшов той, через кого моє серце завмирало кожного разу, коли я його бачила. Аррон. Я намагалася не дивитися на нього, але відчувала, як мої долоні починають пітніти, а дихання важчає. Він пройшов повз, не звертаючи на мене уваги, але його запах парфумів залишився в повітрі, залишаючи мене з розгубленими думками.

— О, знову запізнюється, — мовила Вікі, але я вже не чула її. Моє серце й розум були в іншому місці.

У молодших класах я майже не звертала уваги на Аррона. Ми були однокласниками ходили разом до дитсадка, але ніколи не спілкувалися близько. Проте один день змінив усе. Десяте жовтня. День, коли щось у мені змінилося. І зараз я просто не могла відвести погляду від нього.