Глава 17. Прогулянка містом

Глава 17. Прогулянка містом

Марина

Зранку прокинулась, коли сонечко ясно світило в моє вікно. Посміхнулася. Пам'ятаю, що хтось колись казав, якщо зранку посміхнутися, то й гарний настрій з'явиться і день добре мине. Слідую цьому прикладу вже декілька років. Чесно скажу – діє. Сам факт у тому, що ми самі собі створюємо настрій, а радісна посмішка – запорука успішного й щасливого дня. 

Потягнулася до тумбочки за телефоном і жахнулася. Вже одинадцята година! Оце я сплю. Ніколи собі не дозволяла спати до обіду. Навіть будильника на диво не чую вже другий день поспіль, відколи в Аріни гостюю.

Бачу, нове повідомлення висить непрочитане. Це від Даніеля. Він прислав його ще пів години тому. Відкриваю і читаю, а серце завмирає і зовсім його не чутно в грудях.

Даніель: Доброго ранку, сонце.

Ну що за чоловік? Я йому кажу одне, а він зовсім мене не чує і не розуміє. Хоча, кому я брешу? Я ж тремчу, коли перечитую вже втретє ці декілька слів. Приємно. Дуже. Чоловік не здається. Хоча Даніель не з тих, хто так просто здається.

Пишу відповідь. Пальці швидко бігають по клавіатурі, бо я декілька разів написала й декілька ж стерла. Не знаю, що йому відповісти на це. І чи варто? Він же може бути поруч з Еллою… Аж обличчя перекосилося при згадці про неї. Як мені дослухатися поради Аріни й боротися за своє щастя? Як!? Я ж розумію, що стану будувати власне щастя на чужому нещасті. Хіба тоді я буду щасливою?

Знову видалила вміст повідомлення-відповіді. Заблокувала телефон і поклала його назад на тумбочку. Так буде краще.

Перевернулася на інший бік, але з думок чоловік не виходить, як не крути. Важко видихнула повітря з легень. Міцно закрила очі й спробувала себе вигнати його з голови. 

Подумала про маму. Точно! Як там мама? Я ж учора з нею не спілкувалася. Зовсім забула через хрестини, а потім зустріч і розмову з Даніелем… Знову він лізе в мої думки!

– Геть звідси! – наказала йому йти зі спогадів і з моєї голови.

Знову потягнулась за телефоном, щоб подзвонити мамі. Але там ще одне повідомлення вже висить. Навіть читати не хочу. Але бажання дізнатися, що він знову написав, сильніше за мене.

Даніель: Марино, нам потрібно поговорити.

Та чорта з два я буду з тобою говорити! Я тобі все сказала ще вчора!

Злюся на нього й сварю себе одночасно. Хіба ж можна бажати чужого чоловіка? Проте тягне мене до нього, наче магнітом. Не можу з цим нічого вдіяти. Лише беру всю свою волю в кулак і… знову нічого не відповідаю чоловіку.

Може, взагалі поставити його номер в блок, щоб не було навіть бажання читати його повідомлення чи чекати дзвінка? 

Викидаю з голови всі думки про Даніеля. Дзвоню мамі. Скучила дуже за рідною. В Україні зараз дев'ята година, але сьогодні ж субота, тому мама повинна бути вдома.

– Алло, мам. Привіт! – радісно промовляю, коли бачу її миле обличчя на екрані телефону. 

– Привіт, моя люба. Як ти? Як справи? – посміхається мені на всі тридцять два.

– Тільки прокинулася, – відповідаю і бачу її посмішку. – Уявляєш, я і сплю до обіду. Несумісні речі, але це правда.

– Все добре. Колись і ти повинна відпочивати. Тож насолоджуйся моментом.

– Так і роблю. Що там позаду тебе? – помічаю випічку на кухонному столі.

– Це я кекси печу твої улюблені. Дуже сумую за тобою, тож вирішила згадати про тебе таким чином.

– Ммм… рідненька моя. І я сумую. Вже скоро повертаюся, – запевняю її.

– Справді? Коли саме? – цікавиться з неприхованим захопленням.

– Сьогодні поїду з Аріною купувати квиток.

– Оо, це добре. А ти хоч відпочила? Насолодилася Лондоном?

Вмить я відчуваю гіркоту, яка приступила до горла. Чомусь зовсім не хочу залишатися тут бодай ще на декілька днів. Хочу втекти звідси, бо весь Лондон в мене асоціюється з харизматичним красенем, що не покидає мою голову ні на мить. 

– Так. Сьогодні ще погуляємо по місту з подругою і повертаюся додому.

– Маринко, тобі ж немає за чим сюди повертатися. Відпочивай, а ми з татом лише раді будемо, – запевняє мене.

– Ні. Я не хочу набридати Аріні.

– Ще раз таке скажеш і отримаєш по м'якенькому місці! – суворо сказала подруга, зайшовши до кімнати. – Доброго дня, тітко Світлано, – вона сіла біля мене на ліжку та всміхнулася в камеру моїй мамі.

– Привіт, люба, – зраділа мама появі Аріни в камері. – Скільки я тебе не бачила? Ти так змінилася, – вражено говорить мама. – Ще красивіше стала, ніж була.

– Це все завдяки Адріану. Чоловік мене лілеє і береже.

– Це чудово, коли у вас такі взаємини.

– Звісно. Про Маринку не хвилюйтеся. Вона в надійний руках, – сказала подруга. – В надійних чоловічих руках, – промовила тихіше, нібито я не почула.

Проте я почула й зрозуміла, що вона має на увазі.

– Аріно!