Глава 14. Протистояння

Глава 14. Протистояння

Марина

– Марино, якщо ти дозволиш і даси мені шанс, я зроблю все, щоб ти про це не пошкодувала, – сказав він, взяв мої руки та стиснув їх у своїх великих долонях.

Але я не здаюся. Проте, тримаючи чоловіка на відстані, я задумалася. Не знала, що відповісти йому. Він говорив щиро, з надією в голосі. Але все не було б так складно, якби я не знала, що в нього є наречена.

– Даніелю, чому ж ти не розумієш? Ти, мабуть, навіть не усвідомлюєш, що пропонуєш мені.

– Все я добре усвідомлюю. Я хочу бути з тобою. Жодного разу в житті в мене не було такого бажання, як зараз. Ти подобаєшся мені. Дуже. І якщо я тобі теж, тож можна спробувати…

– Що саме спробувати? – випалила я. – Що!? В тебе є наречена і скоро ти одружишся. Я поїду звідси за кілька днів і ми більше ніколи не побачимося. Твоє помутніння розуму пройде і ти повернешся до Елли. А я… якщо я дам тобі шанс, про який ти просиш, то не зможу тоді викинути тебе з серця, – тихо промовила останні слова, опустивши голову.

Навіщо я йому відкриваю своє серце, не відаю. Та чомусь поруч з ним я поводжуся зовсім інакше. Не так, як я звикла. Я, зазвичай, мало кому що розповідаю зі свого життя. Навіть мої подруги не знають всього того, що в ньому коїться. Вони нарікали на мене через моє кохання до Стаса, тому я розповідала їм лише частину правди. Не могла знайти в собі сили розлюбити того, хто навіть не заслуговує мого кохання, тож переживала все сама. 

– Отже, ти теж саме до мене відчуваєш, – зробив висновки й посміхнувся.

Світло місяця осяяло його обличчя й воно здалося мені якимось божеством. Недосяжним божеством. Його правильні риси обличчя приваблюють і просять, щоб їх торкнулися та провели рукою по гладенько поголеній щоці, ніжним і пухким губам. Якби він зараз не тримав мої руки, мабуть, не втрималася й провела б рукою. Але ні… не можна. Він чужий!

– Мовчиш? Правильно робиш, – він знову посміхнувся і я задивилася на його губи. – Іноді лише очі можуть все сказати за нас. А в твоїх я бачу те, що й сам хочу зробити.

Не чекаючи від мене відповіді, він притягнув мене до себе та поцілував, навіть не спитавши дозволу. Ще жодному чоловіку я не дозволяла цього робити. Жоден чоловік не був таким впевненим, владним і ніжним одночасно.

Скільки в мене було різних побачень за останніх кілька років, але нічого з того не виходило й тим паче так себе обіймати й цілувати нікому не дозволяла. Я була замкнутою від усіх і для усіх. Нікого не пускала в своє серце. Ненавиділа всіх чоловіків, бо вони й однієї краплі не були схожі на Стаса. Їхні поцілунки були такі мені противні, що я постійно відштовхувала й тікала з побачень. Але що сталося зараз? Чому я це все дозволяю Даніелю?

Чоловік цілує мене ніжно й охоплює своїми руками мою талію. Притискає мене до себе й поглиблює поцілунок. Переходить усі кордони мого закритого простору й те, що я зараз відчуваю, не можливо навіть описати словами. Я тону… розчиняюся в цьому блаженстві й хочу ще. Обіймаю чоловіка за плечі й дозволяю притиснути себе ще міцніше. Я не маю сили простояти. Не маю змоги боротися, бо це сильніше за мене – бажання розчинитися в чоловікові…

Наше шаленство перериває звичайний телефонний дзвінок. Це не мій, бо я залишила мобільний у будинку. Чоловік важко зітхнув, неохоче відірвався від мене, і потягнувся до кишені. Проте все ще тримає мою талію однією рукою, не відпускаючи. Поглянув, хто дзвонить, і натиснув кнопку відбою. 

Я зрозуміла й без слів, що то була Елла. Боже, що ж я кою? Його вдома чекає наречена, а я стою, цілую його та обіймаю. Вмить на серці такий тягар з'явився, від чого я гадала, що не витримаю і розплачуся зараз. Але стримала свої емоції та відштовхнула чоловіка від себе. Даніель не дозволив, лише поклав телефон знову до кишені брюк і вже другою рукою знову мене до себе притягнув.

– Даніелю, нам не треба…

– Чому? Ти теж саме відчуваєш до мене, що і я. То чому не можна?

– Бо це все неправильно, – дивлюсь на його широкі груди, боячись підняти очі й заглянути в його.

А що я там побачу? Провину? Ні. Не це. Здається, лише я одна відчуваю провину. Самотність чи щось інше? Боюсь навіть думати, що саме, тому просто не дивлюсь на нього, переборюючи власне сумління. 

Це ж всього лиш один поцілунок, а вже скільки відповідальності й звичайних почуттів він несе за собою. Пам'ять – я ніколи його не забуду. Біль – від того, що нам не бути разом. Насолода – я так хотіла б знову його повторити. Провина – відчуваю себе зрадницею, коханкою, а не звичайною дівчиною, яка хоче для себе щастя.

– Якщо ми цього хочемо обоє, то все правильно, – каже мені Даніель, а я махаю головою й знову не дивлюсь на нього.

– Сонце, я обіцяю, що порву всі відносини з Еллою. Завтра ж я їй скажу, що більше не кохаю її.

– Ні! – вигукнула.

Я не бажаю бути тією, що розвела пару. Я не хочу, щоб потім мене проклинали. Я не хочу таких стосунків.

– Я скоро поїду. Поїду й не повернуся. Ти забудеш все, наче й не було мене. 

– Я тебе не відпущу, – впевнено сказав і знову притиснув мене до свого тіла.

Скільки ж разів я хотіла йому сказати: «Не відпускай мене...» Постійно, перебуваючи в його обіймах, крутиться ця фраза на язику, але ніяк не зривається. Нам не можна… Він чужий…