Глава 12. Варто порозумітися
Даніель
– Поговоримо? – питаю схвильовану дівчину й помічаю її нервовий стан.
Рожеві щоки Марини блищать на світлі. Очевидно, що вмивалася, бо шкіра волога й сяє. Вона зла на мене. Відчуваю, а також бачу це в її карих очах, що вмить запалали гнівом на моє запитання. Але навіть не зважаючи на злість дівчини, вона все одно для мене, наче сонце, – тепла й добра.
– Про що? – раптом пролунало її запитання не без грубощів у голосі.
Знаю, що заслужив. Тому приймаю її лють на себе.
– Я не очікував, що ти – подруга Аріни. Ти не казала…
– А ти теж не казав, що заручений і маєш наречену, – перебиває мою мову й злісно зиркає карими оченятами.
Але її відповідь доводить зворотнє. Я їй подобаюсь. Моє чоловіче самолюбство піднялося вгору. Посміхаюсь. Мене тішить її гнів. Так, тішить. Як дурень, дивлюсь на дівчину, повністю зачарований нею.
– Чого посміхаєшся? Від чого тобі весело? Від того, що зраджуєш майбутній дружині та обманюєш мене?
– Знаю, що в твоїх очах я саме такий – зрадник. Але в мене з Еллою давно не все гладко… – зітхнув, сказавши їй правду.
– Мене не хвилюють ваші стосунки, – миттєво відрізала.
– Марино, давай таки зустрінемося ввечері й поговоримо в нормальній обстановці.
Дівчина хмикнула й нервово розсміялася.
– Ти серйозно!? Будеш продовжувати й надалі зраджувати нареченій?
– Я їй не зраджую. Одна зустріч у кафе і розмова за кавою – це не зрада.
– Але ти просиш мене про другу зустріч… – знову перебиває, не даючи висловити думку.
– Хіба якщо ти хочеш бути зі мною, то тоді можлива зрада, – підморгую.
– Бути з тобою? Ким? Коханкою? – занадто голосно вигукнула.
– Тихіше. Ми ж не на самоті, – оглянувся довкола, але наше щастя, що нікого немає.
– Отож бо й воно. Краще йди до своєї нареченої і не чіпай мене.
– Марино! – гукнув її, але дівчина вже пішла.
Вилаявся під ніс і вдарив кулаком у стіну, лякаючи відвідувачів ресторану, які теж прийшли у вбиральню.
«Так, Даніелю! Не вішай носа! Ти просто невдало обрав час і місце для серйозної розмови. От дівчина й пішла, навіть не сказавши, чи погодиться на сьогоднішню зустріч», – подумки себе заспокоюю.
Сходив вимив руки, бо фарба від стіни в'їлася в шкіру при ударі. Заодно й сполоснув обличчя. Витер його сухими серветками й глянув у дзеркало.
«Коли ти таким став?» – пролунало запитання в моїй голові. – «Адже це не від вчорашньої зустрічі з Мариною я почав холонути до Елли. Ні… Це сталося давніше. Мабуть, тоді, коли…»
Я не дав собі навіть подумати про ту страшну рокову помилку, яка віддалила нас з Еллою одне від одного, бо до вбиральні зайшов Адріан.
– Ей, друже, ти як? – спитав він.
– Нормально, – сухо відповів.
– Там Елла хвилюється, чи ти тут бува не впав у дірку, – засміявся він.
– Дуже дотепно, – моє обличчя зовсім не змінилося. Адже мені було не до сміху.
– Що з тобою? Щось сталося? – поклав руку на моє плече, даючи зрозуміти, що я маю підтримку.
– Ні. Все добре, – піднявся, бо до цього був схилений руками на раковину.
– Ти ж мене не проведеш… – раптом сказав. От завжди він так. Бачить мене наче рентгеном.
– Адріане, на зараз, – прошу його.
– Гаразд. Поговоримо пізніше. Сьогодні ввечері в нас вдома. Так? – питає.
Адже, як завжди, коли ми проводимо родинами час у ресторані, то постійно після відпочинку їхали до них на каву.
– Ні. Сьогодні не можу, – відмовляю, думаючи про зустріч для взаєморозуміння з Мариною.
– Тобто? Маєш якісь невідкладні справи?
– Маю.
– Щось ти темниш, – підозріло на мене подивився. – У вас все гаразд з Еллою?
– Давно на гаразд. І ти знаєш, чому, – опустив голову вниз.
– Та забудь ти вже. Що зроблено, те зроблено, – поглянув на мене зі співчуттям.
– Адріане, ходімо до всіх. Не хочу зараз про це говорити. Та й не місце, – окинув поглядом приміщення, куди зайшов ще один відвідувач ресторану.
– Гаразд. Як скажеш.
Ми повернулися до столу разом з ним. Я сів на своє місце – навпроти Марини та біля Елли. Дівчина-сонце ховала від мене свій погляд і виглядала напрочуд спокійною. А я на свою біду не можу відвести від неї очей. Її жовта приталена сукня дуже пасує до обличчя. Вкотре про себе відмічаю, що ця дівчина – справжнє сонце.
Як побачив її сьогодні на сходах у будинку друзів мало чашку з кавою не випустив з рук на підлогу. Її розкішне волосся спадало довгими каштановими хвилями на плечах і вона здавалася мені недосяжною зіркою. Хоча, чому здавалася? Так і є. Вона для мене недосяжна…
#3762 в Любовні романи
#1765 в Сучасний любовний роман
#884 в Короткий любовний роман
ніжність та пристрасть, сильні почуття, владний герой і ніжна героїня
Відредаговано: 27.09.2021