Глава 10. Дівчина-сонце

Глава 10. Дівчина-сонце

Даніель

Стою на балконі своєї квартири й думаю про дівчину-сонце, яка лише однією своєю усмішкою не дає мені спокою цілий вечір. До чого я дожився? Елла зараз приймає душ, а я стою й думаю про іншу…

Дивлюсь на нічне небо й згадую ті кляті цифри її номеру телефону. Чорт, як я міг так облажатися і покласти серветку не в кишеню штанів, а в піджак? Та байдуже. Вже сталося так, як сталося. Схоже, помутніння від її краси далося взнаки і я не давав собі звіту, що я роблю.

Протер свої скроні пальцями й напружив мізки, щоб згадати декілька цифр і не помилитися. В мене є лише один шанс. Я ж не буду до ночі дзвонити й перевіряти всіх зі схожими номерами. 

«Думай, Даніелю, думай», – змушую себе.

Я щодня працюю з цифрами, тож запам'ятати декілька цифр – для мене не проблема. Майже всі вже згадав. Але яка остання? Три чи вісім? Смутна картинка перед очима й не розумію, що за цифра. 

«Була не була...»

Натискаю на мобільному ті цифри, а серце колотиться: чи я не помилився?

– Алло, – почув її ніжний голос і неймовірно зрадів тому, що я таки запам'ятав її номер.

Серце робить кульбіт, але потрібно щось сказати в свою чергу.

– Доброго вечора, сонце…

Чому сонце? Бо дівчина асоціюється в мене з величезною зіркою – Сонцем. Вона така ж сонячна, тепла, мила й душевна. Наче єдина зірочка на всій планеті, до якої хочеться горнутися. 

Її довге каштанове волосся переливається блиском, наче сонце, що випромінює на Землю свої промені світла. На неї хочеться дивитися і насолоджуватися її красою, торкатися, ніби дотягуватися до сонця, і байдуже, що це може бути один-єдиний раз, байдуже, що згорю… Важливо лише те, що я таки дотягнуся до сонця.

А її рожеві щічки від збентеження, її щира посмішка взагалі мене вбиває наповал. Я хочу знову її побачити...

– Ем… Даніель?

Як же приємно, що вона про мене думала, не забула і згадала! Значить, чекала мого дзвінка, хоч можливо, і не сподівалася, що я зателефоную, дивлячись на те, що я забув серветку.

– Так. Це я. Приємно, що ти мене пам'ятаєш.

– Тебе неможливо забути, – тихо промовила, а я посміхнувся, зрадівши сказаному.

– Мені твої слова розцінювати як знак симпатії? – поцікавився. Знала б вона як же мені хочеться почути «Так».

– Ем… та в мене ж твій піджак… – раптом перебила мені весь кайф. – І гаманець… – запинаючись, промовила.

– Це не важливо.

– Як? Мені ж потрібно віддати тобі твої речі.

– Віддаси, коли прийдеш до мене на другу зустріч.

– Тобто… ти запрошуєш? – несміливо запитала.

– Звісно. Завтра. Ввечері. Згодна?

– Даніелю, любий, з ким ти там говориш? – крикнула з вітальні Елла, а я прикрив рукою мікрофон телефону, щоб цього не почула Марина.

Нічого не відповівши Еллі, я терпляче очікував відповіді Марини. Після чергової сварки з нареченою взагалі не хочеться з нею говорити.

– Згодна, – нарешті відповіла Марина після довгої паузи.

– Добре. Я завтра подзвоню тобі. На добраніч. Солодких снів.

– Дякую. І тобі.

– То з ким ти говорив? – підійшла Елла, коли я вже відхилив виклик, і обійняла мене за талію, ставши позаду.

– Елло, ми нібито посварилися, – холодно відповів.

– Знаю. Але я ж не можу на тебе довго ображатися, – вткнулася носом у мою спину. 

– Але ж образилася, – поклав телефон до кишені брюк і поглянув на нічне небо.

Перед очима Марина, а поруч Елла. Важко зітхнув, розуміючи складність свого положення.

– Ну, вибач мені, – проскиглила вона.

– Скільки буде це тривати?

– А чому ти не приходиш вчасно додому?

– Елло, я працюю! – підвищив голос. – Коли ти вже це зрозумієш?

– Я розумію лише одне, що в тебе на мене немає часу, – знов вона за своє. Я лише прикрив очі від втоми і щоденних сварок. – І повернися до мене обличчям, коли я з тобою говорю!

Я відкрив очі, вкотре важко зітхнув і повернувся до неї. Поглянув на жінку, яка стояла лише в одній спідній чорній білизні. Але чомусь сьогодні вона мене абсолютно не приваблювала. Можливо, це я так втомився? Зазвичай я спраглий до сексу. Може, варто дослухатися до нарікань нареченої і дати собі більше часу для відпочинку? 

Але що тоді буде з моєю роботою? Хто про все в компанії дбатиме? Моя проблема в тому, що я нікому не довіряю. Лише собі. Ну й другу, звісно, з яким розділяю частину своєї компанії. Але у нього є свої обов'язки. Не хочу його обтяжувати. Та й теж сім'ю має, яку дуже любить. 

Але, чесно кажучи, найбільше я втомився від сварок з Еллою. Я не хочу повертатися додому, бо там знову буде черговий скандал всесвітнього масштабу.