Глава 9. Номер телефону

Глава 9. Номер телефону

Марина

Мені здалося дивним те, що в його друзів схожа історія кохання, як і в моїх, але я не подала вигляду. Ну скільки закоханих пар по всьому світі переживають подібні ситуації? Безліч. Скільки людей, стільки й історій кохання. А може, навіть ще більше, бо одні й ті самі люди не закохуються один раз і назавжди. Цей стан відбувається з людьми по декілька разів. 

Я допила свою каву та поглянула в вікно. Дощ уже закінчився, тож варто повертатися додому. Там на мене чекає Аріна. Але я так не хочу йти з цього кафе. Вічно тут би сиділа поруч з Даніелем. Відчуваю біля нього безпеку, спокій на душі і непережиті емоції, які зараз мені кортить пережити.

Ми певний час дивимося з чоловіком в вікно й декілька разів стикаємося поглядами. Мій боязкий і невпевнений, який я щоразу ховаю від його очей, а його, навпаки, зацікавлений і зосереджений. Даніель не приховує від мене свого вивчаючого погляду, йому взагалі потішно, що я перед ним ніяковію і бентежусь. Варто вже закінчувати з цим станом.

– Мені потрібно додому, – промовила майже пошепки, наче не своїм голосом.

– Що? Вже йдеш? – спохватився він.

– Так, – невпевнено відповіла. – Подруга чекає на мене, – сказала й піднялася.

– Я б тебе підвіз, але я, на жаль, не своєю машиною, – щиро шкодуючи, розвів руками й теж піднявся з місця. – Але якщо хочеш, можемо прогулятися до моєї компанії… – вказав рукою в якусь сторону, – тут неподалік вона знаходиться і я відвезу тебе, куди скажеш.

– Ні, не варто, – всміхнулася його турботі. – Я таксі викличу. 

– Впевнена? 

– Так, – кивнула головою.

– А… – запнувся, ніби правильно формулюючи фразу, – ми зможемо ще раз з тобою зустрітися? – запитав і додав, побачивши мою розгубленість: – Ще раз пригощу тебе кавою з тістечком, – промовив, підморгнувши.

– Ем… не знаю, – зніяковіло відповідаю. – Я тут всього лише на кілька днів…

– Кілька днів? – важко зітхнув. – То обов'язково потрібно зустрітися ще раз, – сказав емоційно, посміхнувшись.

– Не знаю… чесно.

– А що стосовно номеру телефону? 

Я збентежено глянула на нього, а потім відчула в серці непереборне бажання дати шанс собі на щось більше, ніж одна зустріч. 

– В тебе є ручка? – запитала чоловіка.

– Так, – відповів і дістав ручку зі свого піджака, який ще досі був на моїх плечах. 

Відчувши чоловіка так близько, що вмить підійшов до мене, щоб взяти з кишені ручку, моє серце забилося в десятки разів сильніше, ніж раніше до цього. Що ж це мана така?

Даніель передав мені ручку, навіть не запідозрюючи мого стану. Я взяла серветку та написала на ній номер свого мобільного. Передала чоловіку, а він задоволено посміхнувся, дивлячись на серветку.

– Дякую, – сказав одне слово, а усмішка розквітла на його обличчі ще більше.

Ручку з серветкою він поклав знову в ту ж кишеню піджака. Нічого йому не відповівши на слово подяки, я опустила голову та рушила до виходу з кав'ярні. Чомусь Даніель мене так бентежить, що навіть слово вимовити важко в його присутності. Не розумію своєї поведінки і відчуттів поруч з ним. Краще йти додому, до Аріни, і все гарненько проаналізувати й обдумати.

Даніель швидко скоротив між нами відстань. Поки я викликала таксі, він уже став поруч. Хвилин п'ять ми стояли мовчки, поки не під'їхала машина. Я ніяковіла в присутності чоловіка й просто намагалася не дивитися на нього. 

– Бувай, – сказала йому й сіла в машину.

Чоловік кивнув і теж попрощався зі мною. Потім схилився до вікна пасажирського місця водія і передав йому щось. З-за високого крісла мені не було видно, що там, але я все вже зрозуміла.

– Даніелю… – покликала його, але що сказати, не знаю.

Неодноразово чула від психологів на онлайн-курсах, що чоловіку дуже важливо забезпечувати жінку. І не варто ці спроби викоріняти – це така сутність сильного чоловіка. Тож я замовкла, навіть не вимовивши і слова.

– Щасливої дороги, – всміхнувся мені чоловік.

Певний час, сидячи в авто на задньому сидінні, я оберталася назад і бачила Даніеля, що стояв і дивився вслід машині. Таке відчуття, наче ми з ним більше ніколи не побачимося... Але у нього ж є мій номер телефону, тож він подзвонить. Напевно. 

Цілу дорогу, дивлячись на метушливе місто, я згадувала ніжний образ чоловіка, його турботу, коли він укрив мене від дощу своїм піджаком, і всміхалася, наче дурна. Він вселив в мою душу радість лише одним своїм поглядом, своїм ніжним словом «Замерзнеш». Але… не варто в нього закохуватися. Не варто! Я поїду звідси через кілька днів, а він залишиться тут. Моє життя там, а його – тут... Наші шляхи розходяться, перетнувшись на мить лише один раз.

Коли таксі під'їхало до дому Аріни, я виявила, що на мені й досі піджак Даніеля. Як же я могла його не віддати чоловіку? Зовсім з голови вийшло, коли він був поруч. 

Боже! А серветка з номером? Швидко потягнулася до кишені й там знайшла ручку, серветку і навіть гаманець чоловіка. О, боже! Як же мені тепер з ним зв'язатися, що віддати його речі!?