Глава 7. Знайомство

Глава 7. Знайомство

Марина

Я сиджу, дивлюсь на незнайомця із кожною секундою мені все більше здається, що це – саме він. Чоловік з мого сну – він. Дивне передчуття, але можливо, мені просто так хочеться щоб це був він. 

Деякий час ми сидимо мовчки й просто дивимося одне на одного. Я й слово сказати не наважуюся, а чоловік посміхається кутиками губ, дивлячись на мене. 

– Мене звуть Даніель, – промовив він англійською і я лише зараз зрозуміла, що в його вимові це звучить дуже мелодійно.

Приємний голос чоловіка, не грубий, а навіть ніжний, дещо хрипкуватий і дуже низький зачарував мене своєю мелодійністю. 

– А ти… – протягнув, щоб я доповнила його.

Чоловік підійняв брови вгору, оскільки я продовжую мовчати й далі. 

Їй-богу, сиджу, наче вкопана. Наче приклеєна до крісла, а слова взагалі десь повилітали з голови, дивлячись на цього красеня навпроти мене.

Правильні риси обличчя, гладенько поголена борідка, пухкі губи, коротке густе чорне волосся, що ідеально підстрижене. Все мене в ньому приваблює. От сиджу й просто не можу відірвати погляду. А його очі… кольору грозового неба, такі ж темно-сірі. Так хочеться потонути в них і забутися…

– А? – ставлю запитання, яке більше всього схоже на незрозумілий звук.

Здається, він щось мене запитував, а я, коли роздивлялась його навіть не помітила цього.

– Я поцікавився як тебе звати, – відповів він, все ще посміхаючись, але тепер його посмішка була широкою. Очевидно, помітив мій захоплений погляд.

– Я Марина, – ледве відповіла, згадуючи, що варто говорити англійською, бо ледь не сказала українською.

– От і познайомилися, – весело промовив. – Ти змерзла. Що будеш пити, щоб зігрітися? Чай чи каву?

Відчула непереборне бажання випити чогось міцнішого, щоб ця мана пройшла геть, але ж алкоголь я майже не п'ю. Пила, коли ходили з Яніною до клубу, але тоді до мене чіплялися всі чоловіки, кому не лінь, і через це я створювала проблеми Яніні й Владу. Тому більше не п'ю. Та й до клубів не ходжу. Яніні не можна, а сама я не піду.

– Каву. Еспресо.

– І я люблю еспресо, – здивував мене. – З цукром чи без?

– Без, – відповіла й опустила голову. Не хочу поїдати поглядом незнайомого чоловіка.

– Дивно. І я п'ю без цукру, – промовив, дивуючи мене.

Ні… це не може бути простим збігом. Але ж людей, які дуже схожі між собою у смаках і вподобаннях дуже багато, тож не хочу накручувати себе і тішити марними ілюзіями. 

Даніель пішов за нашою кавою, а я міцніше закуталась у його піджак і перевела свій погляд у вікно. Там ллє такий дощ, що навіть люду немає. Не знаю, як мені повернутися додому. Доведеться викликати таксі, якщо дощ не закінчиться.

Чоловік повернувся з кавою і тістечком, а в мене аж очі ширше відкрилися. Як він здогадався, що я їх люблю?

– Вибач, я обрав на свій смак. Не знаю, яке ти любиш. Якщо хочеш, я поміняю, – ще й виправдовується, мовляв, взяв не те. 

Та якби ж він знав, що я кожне люблю, а особливої різниці, яке їсти, мені немає.

– Все добре, – потягнулась до блюдця. – Я дуже люблю тістечка. Вдячна тобі за турботу.

– Радий, що догодив, – всміхнувся.

Я їла смачний десерт і пила каву. Даніель лише пив каву й дивився на мене з усмішкою. Через декілька хвилин мені стало незручно. Ще подумає, що з голодного краю, тому я відклала ложку на блюдце. 

– Чому не їси? – поцікавився. – Не смачне?

– Ні. Дуже смачно. Дякую за пригощання. 

– Та немає за що, – всміхнувся. – А справді смачно? 

– Дуже, – кивнула.

– Можна скуштувати?

– Так, звісно, – і посунула блюдце ближче до нього.

– А можеш ти?

– Що я? – не зрозуміла його.

– Хочу скуштувати десерт із твоєї руки.

Від несподіванки я відкрила рота й одразу ж його закрила. Мої хвилювання зараз дуже помітні. Щоки червоні, а долоні спітнілі від того, що чашку тримаю обома руками. Чи може, це не від того? Та що це зі мною? Я ж просто візьму десерт і погодую його. Що тут такого?

Набираю в чайну ложку трішки десерту й обережно підношу до його губ. Він їх відкриває і захоплює ложку, дивлячись на мене. Можливо, якби не пропалював мене поглядом в цей час, мені б і не було так незручно. Але й від нього я відірвати погляду не можу.

Даніель куштує десерт і на мить прикриває очі. Навіть я так не роблю, хоча й дуже люблю солодке, що аж можу закочувати очі. Але так, як робить це він, повільно і спокусливо, я не бачила ще. В цю хвилину здається, що більше не існує нікого, крім нас.

Кутик губ чоловіка в кремі і я, переборюючи власне бажання доторкнутися до його вуст і витерти його, просто показую на своїх губах, що він вимазався. Даніель, ніби не розуміючи, тягнеться тулубом через столик до мене, мабуть, для того, щоб витерла його я. А я, вкотре ковтаючи клубок нервів, тягнуся великим пальцем до його губ і витираю крем. Чоловік перехопив мою руку й поцілував мій великий палець, засмоктуючи його й знімаючи з нього крем язиком.