Глава 6. Дивний сон

Глава 6. Дивний сон

Марина

На ранок прокинулася від дивного сну. Мені наснився незнайомий чоловік приємної зовнішності, який тримав мене у своїх руках. Уві сні я точно розуміла, що я його не знаю, проте це не заважало мені йому довіряти й відчувати його турботу. Він тримав мене ніжно й здавалося, що ми знаємо одне одного все життя. Але як тільки хотіла побачити його знову, образ чоловіка розвіявся, наче туман. Його не стало і я, сумуючи, прокинулася. 

А ще вчора перед сном Аріна пожартувала, мовляв, на новому місці нехай насниться жених нареченій. Я в неї тоді подушкою кинула, а вона, сміючись, вийшла з моєї кімнати.

Зараз дивлюся у вікно й не розумію себе. Хто це був? Невже Стас? Він часто мені снився, але лише здалеку, а не так близько та ще й тримаючи мене в своїх обіймах. Ні, це точно був не він. Якби це був Стас, я б розуміла уві сні, що це він. А я не знала, хто той чоловік. Боже, голова зараз розірветься від нав'язливих думок.

У двері кімнати хтось постукав і я почула голос подруги:

– Люба, ти ще спиш? 

Я поглянула на телефон, щоб дізнатися котра година. О пів на десяту. Оце я сплю! Нічого собі!

– Ні, я вже не сплю, – відповіла їй.

– Можна увійти? – спитала мене, привідкривши двері.

– Так, заходь, звісно, – піднялася на ліжку.

– О, то ти ще в ліжку? Я не знала.

– Нічого. Сідай, – похлопала їй на місце біля себе.

– Та я не надовго. Зайшла сказати, що хотіла б прогулятися з тобою й показати тобі мої найулюбленіші місця в Лондоні, але мушу працювати. Один студент просить моєї допомоги. Вибач, не можу відмовити, – скривилася, явно не бажаючи мене цим образити.

– Арінко, все добре. Біжи працюй. А я зараз одягнуся та сама вийду на прогулянку. Бачу, сонечко надворі світить, – знов поглянула в вікно й згадала свій сон. 

Там уві сні чоловік мене обіймав і теж було сонячно. 

– Ооо, погода в Лондоні така оманлива, – подруга вирвала мене з моїх думок. – Зараз світить сонце, а через десять хвилин дощ іде. Я б не радила тобі сподіватися, що весь день буде сонячна погода, – хмикнула. – А ти не боїшся сама гуляти по Лондону?

– Ні, не боюся. Я пройдуся лише по центральній вулиці й нікуди не буду звертати. А якщо вже й заблукаю, то увімкну GPS-навігатор або ж подзвоню тобі.

– Яка ти в мене розумничка. Гарно придумала, – посміхнулася подруга й підійшла мене обійняти. – Все, я побігла. В мене через десять хвилин онлайн-заняття, а до нього треба підготуватися.

– Біжи, звісно, люба.

– Поснідай обов'язково. На кухні є кава, млинці й шоколадний мус. Я вранці готувала. 

– Дякую, матусю, – посміхнулася, відповівши їй, а подруга хмикнула.

– Гарної тобі прогулянки, – побажала мені.

– А тобі удачі в роботі, – відповіла їй навзаєм і вона покинула мою кімнату.

Аріна пішла працювати, а я ще раз смачно потягнулася на ліжку та піднялася з-під теплої ковдри. Заглянула у вікно, а там яскраво світить сонце, але є також і грозові хмари. Нічого, погода не змінить моїх планів прогулятися, а дощ я люблю. 

Снідаючи, все напружувала мізки, намагаючись згадати того чоловіка зі свого сну. От не йшов чомусь він мені з голови. Я б відчайдушно хотіла, щоб то був Стас… Зціпивши губи, я допила свою вже холодну каву й вийшла з кухні, щоб піти одягнутися для прогулянки. 

За вікном все сяяло сонце, тому я, не вагаючись, одягла легку білу сукню, босоніжки на тонкій підошві, розпустила своє довге каштанове волосся і пішла на пішу прогулянку. Так хотілося насолодитися красою неймовірного Лондона, що прагнула бачити все, що тільки потраплятиме на очі. 

Я йшла й роздивлялась усе навкруги. Люди поспішали кожен у своїх справах. Маленькі діти гралися на дитячому майданчику. Закохані пари йшли, тримаючись за руки, і весело посміхалися одне одному. Я ж ішла й усе і всіх роздивлялась. 

Мимохіть подивилася на небо, що зараз затягнулося грозовими хмарами. Може, й буде дощ, але я без парасольки. Взагалі навіть хочеться, щоб все-таки пішов дощ, а я тоді розправлю руки й насолодюсь теплою прохолодою. 

Мимоволі згадала свій сьогоднішній сон. Той чоловік чимось причарував мене. Не можу забути його з самого ранку. 

Хто ти? І як тебе знайти у цьому світі? І як тебе не втратити… Це ж так складно.

Де ти? І як тебе не відпустити? Життя б з тобою прожила. Але це ще складніше…

Раптом мої солодкі мрії розбилися вщент, коли я ненароком зіткнулася з людиною. Це виявився чоловік, що був на голову вищий за мене. Як же я його не помітила? Але, певно, коли йдеш і дивишся на небо, мріючи, не помічаєш того, що відбувається на землі.

– Вибачте, – промовила йому, але згадала, що він може не знати українську мову, і додала англійською: – Sorry.

– Everything is good. 

Сказав він, що все добре, і посміхнувся. Я ж усміхнулася йому навзаєм і рушила в натовп йти далі.