Глава 4. Кав'ярня

Глава 4. Кав'ярня

Марина

Я ще деякий час дивилася на небо й грозові хмари, але Аріна зайшла вже в кав'ярню, тому я послідувала за нею. Ми сіли з подругою за столиком біля вікна, бо я страшенно хотіла роздивлятися те, що відбувається на дворі та як впадуть перші краплі дощу. 

– Маринко, ти така смішна, – сміялася подруга, коли зробила замовлення та спостерігала за мною. – Таке враження, наче в Україні дощів немає. 

– Та є, звісно. Але я дуже люблю дощ. Навіть якось по-особливому. Люблю його запах, як асфальт пахне дощем… Люблю веселку після того, як він закінчився, а особливо промені сонця, що несміливо визирають з-за хмар, гадаючи, чи продовжиться дощ, чи можна вже зігрівати землю, – розповідала, дивлячись у вікно.

– Як поетично, – всміхнулася Аріна, заслухавшись мене. – Тобі потрібно було б на філологічний поступати, – хмикнула.

– Можливо. Ти ж знаєш, як я довго вагалася з обранням факультету, але врешті-решт закінчила економічний. А тепер не знаю, що робити, бо не маю роботи. Ніде немає жодної вакансії економіста, – пожалілася подрузі.

– Слухай, а давай я з Адріаном поговорю. Можливо, в його компанії знайдеться якась вакансія для тебе.

– Ні, люба, – покрутила головою. – Не потрібно його обтяжувати цим питанням. Та й я не збираюся залишатися в Лондоні. Як я покину батьків і Яніну?

Тим часом нам принесли наше замовлення і я одразу насіла на смачне тістечко з заварним кремом. Зверху була свіжа полуничка, що додавала як естетичної краси десерту, так і неймовірного смаку. Дуже люблю солодке, а в поєднанні з кавою – це повна насолода.

– Ти забагато думаєш про інших, – сказала Аріна, дорікнувши словами. – Чи не час уже подумати про себе? Батьки мають один одного, а Яніна – Влада. А ти? Ти кого маєш?

Подруга поставила болюче питання, на яке вона точно знала відповідь. Я опустила голову в чашку і почала колупатися в десерту.

– Що? Невже? – прикрила вона рота руками, вже здогадавшись, що в мене на умі.

Лише з Аріною в нас була емоційна залежність одна від одної. Іноді ми розуміли одна одну без слів, як от зараз, просто прочитавши думки, наче телепати. Коли вона поїхала до Лондона, мені цього дуже не вистачало, бо з Яніною такого зв'язку не було.

– Маринко, тільки не кажи, що ти ще досі…

– Ти вже й сама здогадалася, – слабо посміхнулася їй, подивившись у вічі.

Не знаю, що Аріна побачила в моїх очах, але мабуть саме те, що я відчуваю в душі. Бо її наступні слова збили мене з пантелику й засіли глибоко в серці:

– Та коли ж ти вже забудеш того Стаса? – почувся докір. – Та невже немає жодного чоловіка, щоб викинув з твого серденька того покидька!?

– Не кажи так,  – з викликом подивилася на неї.

– Марино, чого саме не казати? Тобі нагадати, скільки разів він псував мені життя? Мені й Адріану… Саме через нього… – вигукнула, а потім оглянулася навкруги, згадавши, що ми не самі в кафе, і потім додала тихіше: – …через нього я втратила дитину. Якби не він і його невдалі спроби завоювати мене, моїй першій дитині вже було б майже п'ять років! Якби не його агресія і ненависть до Адріана, то мій чоловік не втратив би на певний час здатність ходити…

– Досить! – перебила її мову. – Будь ласка,  – прошу її.

Я це все й так знала, але хіба серце винне, що воно його кохає?

– Що досить? Я стараюсь вибити дурощі з твоєї голови! – продовжує добивати мене.

– Аріно, припини, прошу, – змолилася та сьорбнула вже охоловшої кави. Навіть десерт уже не лізе в горлянку.

– Тааак, – протягнула замислено. – Я тобою займуся, – промовила з хитрою посмішкою й відкинулася на спинку крісла.

Я вже здогадалася, що вона має на увазі. Точніше, прочитала в її хитрих очах.

– Що ти задумала? – усміхаюся теж.

– Хлопця тобі знайду,  – вона вже навіть сміється, а її очі просто випромінюють радість. 

Я ж засміялася від її хитрого плану й того, як співпадають наші з нею думки. Цю дівчину можна читати, як книгу, просто подивившись їй в очі.

  – Чого ти смієшся? – дивується. – Якщо на всій Україні немає жодного хлопця, який би розкрив твоє зачинене на сім замків серце, то ми знайдемо його у Великій Британії, – підморгує мені.

– Будеш по всій країні шукати? – сміюся.

– Якщо треба, буду, – серйозно і впевнено заявила. – Але не дам тобі страждати й витрачати свої найкращі роки життя не відомо, на що.

– Я вже хочу це побачити, – з ентузіазмом мовила, доїдаючи десерт і випиваючи залишки кави.

– Дарма не віриш. Я сфотографую тебе й на всі бігборди Лондона встановлю твоє фото. Ще й фразу додам: «Красива й самотня шукає справжнього чоловіка». Як тобі така фраза? – замислилася, усміхаючись. – Знаєш, скільки чоловіків по всьому Лондону відізветься на цей поклик? Огого! – підморгнула й усміхнулася. – Що? – запитала на мої округлі від подиву очі й відкритий рот. – На війні всі методи хороші.

– А ми воюємо? – я ще більше здивувалася.