Глава 3. Довгоочікувана поїздка

Глава 3. Довгоочікувана поїздка

Марина

– Маринко, пообіцяй мені, що будеш часто телефонувати, – попросила подруга, коли підвозила мене до аеропорту. 

Яніна недавно отримала права водія, тому Влад одразу купив дружині машину. Дівчина випробовує свою нову біленьку Ауді не так часто, якби їй хотілося. Здебільшого сидить вдома через свій токсикоз. Але сьогодні такий день, що подруга просто не могла не використати свою машину. Вона зголосилася мене підвезти ще до того, як я лише хотіла сказати, що замовлю таксі. Яніна, здається, просто не пережила б, якби цей час перед відльотом в іншу країну не провела разом зі мною. Настільки мене любить, що їй навіть важко зі мною прощатися. Втім, як і мені.

– Добре, люба. Обіцяю, – засміялася я.

Мушу визнати, що Яніна – вправний водій. Так легко й спокійно веде машину, що мені теж кортить навчитися. Спостерігаючи за її рухами, запам'ятовую кожен з них.

– Це не смішно, – подивилася на мій усміхнений вираз обличчя. – В мене таке враження, що ти покидаєш мене, а ти смієшся, – сказала вона та припаркувалася на стоянці аеропорту.

– Сонечко, та де ж я від тебе дінуся? Обов'язково прилечу до тебе назад, – запевняю дівчину.

– Дивись мені, – мовила, зробивши наказовий жест вказівним пальцем, і вийшла з машини.

Подруга відкрила багажник, а я миттю вибігла з машини до неї, щоб вона не встигла взяти мою важку валізу.

– Янінко, я сама! Тобі ж не можна! – поспішно сказала, коли вона вже встигла схопитися за ручку валізи.

– Добре, – відпустила мою валізу.

Я взяла свій багаж у руки, вийняла з автівки й поставила його на коліщатка. Разом з подругою ми пройшли в приміщення аеропорту.

Поки я проходила весь контроль, реєстрацію й оформлення багажу, Яніна замовила собі чаю, а мені кави. До вильоту залишилися якісь пів години, але цей час можна було використати на те, щоб посидіти спокійно з подругою за чашкою кави. 

– Аріна тебе зустріне? – поцікавилася дівчина.

– Так, звісно, – відповіла, зробивши ковток кави.

– Це добре. Але я все одно хвилююся за тебе. Як ти там будеш у чужому місті?

– Мила моя, не хвилюйся так, – розчулена її турботою. – Тобі не можна нервувати. А я собі раду дам, – з усмішкою промовила. – Адже розмовну англійську мову я добре знаю, на дарма вчила стільки років. Тож все буде гаразд, – запевняю її.

Дівчина кивнула, а тим часом оголосили про посадку. Я мала йти.

Коли обіймала подругу на прощання, на її очах були сльози. Боже, яка ж вона емоційна й сентиментальна! Яніна зціпила губи, щоб зовсім не розплакатися, але одинока сльоза таки скотилася по її щоці. Вона змахнула її рукою.

– Янінко, припини. Не потрібно сліз, бо зараз і я розплачуся, – попереджую. – Добре, що з батьками вдома попрощалася, бо й маминих сліз було б не уникнути.

– Я не плачу, – часто закліпала очима, щоб прогнати звідти непрохану вологу.

– Все. Бувай. До скорої зустрічі, – поцілувала її в обидві щоки.

– Бувай, – промовила й шморгнула носом.

Я пригрозила їй пальцем, щоб не плакала більше, а вона посміхнулася. Заходячи в салон літака, я оберталася головою назад до сумної постаті Яніни, а вона дивилася мені вслід, махаючи рукою.

Сидячи вже в салоні літака й очікуючи зльоту, я швидко надрукувала повідомлення Аріні про те, що скоро вже прилечу, і вимкнула мобільний. Увімкнула плеєр і одягла навушники. Ці чотири години польоту пройдуть швидко, а з улюбленою музикою буде ще приємніше. Я впевнена. З хорошими думками про довгоочікувану зустріч з давньою подругою я відкинула голову назад і насолоджувалася польотом.

Скажу чесно, зліт і посадка – не найкращі періоди польоту. У вухах закладає так, що здається тебе зараз розірве на частини. Але, дякуючи Богу, я витримала. І ось уже стою в аеропорту самого Лондона й тішуся. Настільки мене захоплює це місто, що подобається навіть приміщення аеропорту.

Виходжу з людного місця на двір, тягнучи за собою валізу. Важко було пробиратися сюди, бо стільки народу немає навіть у Києві. Всі метушаться, кудись поспішають, белькочуть англійською, а я, не поспішаючи, йду й сподіваюся, що зустріну Аріну. Маю надію, що дівчина не занадто сильно змінилася за п'ять років і я її впізнаю.

Йду далі й мої очі наткнулися на одиноку постать дівчини, дуже схожої до моєї Аріни. Висока, струнка, гарно одягнена в білі джинси й такий же піджак з коротким рукавом. А волосся… воно просто розкішне. Довге, густе, кольору темного шоколаду, що розвівалося хвилями від вітру. Що я точно впізнала й не залишилося сумнівів, що ця дівчина – Аріна, так це її губи, які вона завжди любила фарбувати матовою помадою в темно-рожевий колір. Ох… аж серце від хвилювання часто забилося, а в очах скупчилася волога. 

– Арінко! Це ти? – крикнула та почала ближче підходити.

– Маринко! – вигукнула вона, відкривши рота й округливши очі.

Дівчина миттю підбігла до мене, а я їй назустріч. Ми міцно обійняли одна одну й ледь не заплакали від щастя, що нарешті ми зустрілися. Хоча таки декілька сльозинок скотилося по нашим щокам.