Глава 2. Очікування

Глава 2. Очікування

Марина

Я вже склала валізу й сіла на ліжко, весь час поглядаючи в неї, чи нічого не забула туди покласти. Там лежать два спортивні костюми, бо дуже люблю зручний одяг. Три легкі сукні взяла з собою, одну на свято одягну, а інші – на прогулянку. Хоч і вересень місяць, і погода в Лондоні завжди дощова, але я сподіваюся, що буде нагода одягти щось легке та прогулятися вуличками величного міста. 

– Так, ще кросівки, босоніжки, зубна щітка, шампунь… наче все взяла? – заспокоюю себе, але вкотре переглядаю свою складену валізу.

Задумалася й поглянула в вікно. Що ще мені буде потрібно? Але з роздумів мене витягнув мамин голос. 

– Доню, люба, ходімо чаю вип'ємо. Я твою улюблені кекси спекла, – посміхнулася рідненька, що стояла у дверях.

– Ой, мам, з радістю, – з усмішкою промовила. – Якщо навіть буду лопати, все одно з'їм усі твої кекси! – з погрозою сказала та підійшла обійняти маму.

Вона всміхнулася та обійняла мене навзаєм. Наші руки сплелися нерозривно й так ми пройшли разом з нею на кухню. 

На серці звідкись взялася туга. Не хочеться мені покидати рідних людей і їхати в чужу країну, нехай і до подруги. Але… це всього лише на декілька днів. 

– Звідки цей сум? – запитала мама, коли я вкотре колотила ложкою чай, ніби розмішуючи цукор.

– Важко вас покидати, – чесно зізналася й сьорбнула солодкого й запашного чаю з імбирем.

– Маринко, припини, – підбадьорює мене своєю усмішкою. – Адже ти не назавжди їдеш?

– Мамо! Скажеш ще! Та як же я без вас? – висловила своє здивування.

– Ну от. Все одно я мала уточнити, – відповіла вона. – А кілька днів пробіжать так швидко, що потім і не захочеш повертатися додому. Знаєш, інша країна, звичаї, традиції, культура – тебе захоплять так, що буде кортіти побути там ще кілька днів. От побачиш, – знову всміхнулася.

Мені б її ентузіазм. Я не можу вирватися так просто з батьківського гніздечка. Навіть гуляти до клубу ходила лише з Янінкою, а після її одруження ось уже кілька місяців просиділа вдома. Мама мене інколи навіть виганяла з дому, щоб я пішла гуляти, мовляв, я так і хлопця собі не знайду. Але які там хлопці? Один так засів у найглибшому куточку серця, що витурити його звідти просто неможливо. Хоч і знаю, що любити його немає за що. Але хіба люблять за якісь плюси, якості чи заслуги? Навпаки, люблять всупереч недолікам.

Проте я не просто просиджувала вдома літо. Я шукала роботу. От іноді так буває, що вивчишся, отримаєш диплом з відзнакою, а роботи по спеціальності немає. Якщо ти не маєш татка-мільйонера, щоб міг заплатити за твоє робоче місце, то так і не влаштуєшся нікуди.  Звісно, були вакансії офіціанткою у ресторані, але не для того я вчилася чотири роки на економіста, щоб працювати на такій «високій» посаді.

В перервах між пошуками роботи я читала книги. Люблю різні жанри: від фентезі до трилерів, від детективів до любовних романів. Насправді останній жанр – моя особлива любов. Стільки я прочитала історій кохання, переживаючи кожну подію, відчуваючи всі емоції героїв, проносячи їх крізь себе, що й годі рахувати. Моя книжкова бібліотека містить різних, як українських, так і зарубіжних, письменників. 

– Тож досить сумувати, бо в мене таке враження, наче я на війну тебе відправляю, – спробувала рідна пожартувати й ми засміялися разом з нею.

– Гаразд. Все, не сумую. Тим паче квиток купила, речі зібрала, бажання побачитися з давньою подругою маю, тож немає шляху назад.

– Оо, оце моя Маринка, завжди усміхнена й бадьора, – весело промовила матуся.

Ми пили чай, їли мамині кекси та розмовляли про різні речі. Завтра вже я відлітаю, тому хотілося наговоритися з рідною досхочу. Адже в Лондоні будуть максимум лише відеодзвінки з мамою.

Незабаром прийшов і тато з роботи, а ми все так і сидимо на кухні.

– Що це за посиденьки? – здивувався він. – Дівич-вечір чи що? – запитав з усмішкою.

Ми з мамою засміялися та разом закивали головами.

– Привіт, мої хороші, – пройшов на кухню та поцілував спочатку дружину в щічку, а потім і мене. 

– Привіт, любий. Вечеряти будеш? – запитала свого чоловіка мама і, дочекавшись, поки він кивне, спохватилась бігати по кухні й накривати тату на стіл.

Як же приємно спостерігати за ними, їхніми теплими відносинами, які за двадцять п'ять років лише міцнішають. Я ніколи не бачила й не чула, щоб рідні сварилися чи кричали одне на одного. Завжди, коли назріває якесь непорозуміння, вони ладнають і доходять до компромісу. Серйозного конфлікту в батьків ніколи не було. Можливо, я чогось і не знаю, але при мені ніколи сварок не виникало. Лише теплі стосунки, щирі слова й віддані почуття. 

Саме це я й хочу також мати зі своїм майбутнім чоловіком. Адже він колись буде в мене, правда? Не може бути, щоб я назавжди залишилася сама. Десь ходить під чистим небом моя доля й так само страждає без мене. 

– Чому сумуєш? – запитав тато, вирвавши мене з думок.

– Боїться летіти сама. Не хоче нас покидати. Уявляєш? – відповіла за мене мама, що метушилася біля плити.