Глава 1. Приголомшлива новина

Глава 1. Приголомшлива новина

Марина

– Янінко, мені дуже потрібно з тобою поговорити, – швидко мовила подрузі по телефону, коли вона лишень підняла трубку.

– Що вже сталося в таку рань? – незадоволено пробурмотіла.

– Рань? Яніно, ти на годинник дивилася? Вже майже дванадцята.

– Ну то й що? Я ще сплю, – сонно промовила подруга й позіхнула.

– Боже мій, як же тільки Влад тебе розбалував, – скептично відповіла їй.

– Мені можна, – з радістю мовила. – Він мене любить. Та й вагітність протікає погано. Токсикоз добиває. Не можу ні їсти, ні різних запахів переносити. Тому й сплю цілими днями, – почала жалітися і, звісно, мені стало її шкода.

Але я маю їй розповісти цю новину. Кому, як не їй?

– Люба, я дуже тобі співчуваю. Але маю тобі дещо сказати.

– Та кажи вже, – пробубніла під носа. – Я слухаю.

– Ні. Не по телефону.

– Маринко, якщо я зараз піднімуся з ліжка, то одразу побіжу до туалету. А на зустріч з тобою не зможу просто фізично дійти.

– Тобі треба лише підійти до дверей і відчинити їх, – повідомляю подрузі про свій прихід.

– Що? Ти тут!? А чому ж мовчиш? – знову бубонить.

Якщо і я такою вередливою буду, як завагітнію, то краще вже нехай запруть мене у якомусь безлюдному середовищі або ж взагалі ізолюють від соціуму. Це ж нестерпно такою бути! Навіть я зі своїм сталевим характером не завжди дівчину витримую.

– Та кажу ж! Вставай вже і відчиняй.

– Іду, – останнє, що вона сказала, коли відхилила виклик.

Чую як ноги подруги човгають по підлозі. Нарешті клацнув замок дверей і вони відчинилися та показали мені не дуже бадьорий настрій Яніни. Вона сумна, бліда, невиспана (хоч і спала довго!), біляве волосся складено у недбалу гульку, з якої вибилися пасма. Очі опухлі, наче від невиплаканих сліз.

– Привіт, люба, – поспішила її обійняти. – На тобі лиця геть немає.

– Кажу ж, що токсикоз мучить, – вона відійшла від мене та зачинила двері.

Яніна пішла на кухню, а я пройшла вслід за нею. 

– Де Влад? – запитала її та сіла на барний стілець.

– На роботі.

– В суботу? – здивовано запитую.

– В компанії якісь проблеми, тож він і по вихідних працює. Бачимося лише пізно ввечері та й то я здебільшого сплю в такий час.

– Головне, що він завжди поруч з тобою.

– Звісно, – вона злегка посміхнулася. – Де ж він дінеться від нас? – погладила свій округлий животик.

Як же це, мабуть, класно, коли чекаєш малюка від коханого. Дивлюсь на неї і заздрю. Звичайно, що по-доброму. Арінка народила дівчинку, Янінка теж чекає донечку. Які ж вони молодці! А я і досі сама у свої майже двадцять три. Навіть не сподіваюся, що колись і мене спіткає таке щастя. 

Та все ж я не впадаю у відчай. Буде колись і на моїй вулиці щастя! Я вірю в це.

– Чай? Кава? – вирвала мене з думок подруга та включила чайник закип'ятитися.

– Кава, – відповіла їй та опустила голову вниз.

Так сумно бачити подругу в такому стані. А я ще й прийшла з серйозною розмовою. Може, не варто сьогодні їй це казати?

– Тільки зробиш її, будь ласка, сама, гаразд? – просила вона мене. – Я не витримую запаху кави. Вранці Влад сам собі каву готує, бо той період часу ще більш агресивний для мене, – зморщила носа.

– Боже, Янінко, що ж це таке? Це ненормально, коли тебе так нудить. Ти до лікарів зверталася? – підійшла до неї та почала робити собі каву.

Яніна сіла за стіл на барний стілець. Все, що вона буде пити зараз, – це апельсиновий сік. Повільно підносить склянку до рота, але все одно кривиться, наче то якась гидота.

– Звісно, – відповіла вона, коли таки зробила ковток соку. – Зі своїм лікарем я щодня на телефоні. Вона каже, що мені треба більше відпочивати. Виписала мені цілий список продуктів, які потрібно їсти, але не всі з них я можу споживати.

– Бідолашна ти моя, – мовила, роблячи ковток кави.

– То що ти хотіла сказати? – поцікавилася в мене.

– Та ти в такому стані, що не знаю чи варто говорити.

– Марино, заспокойся. Все добре. Якщо ця новина не викличе в мене блювотний рефлекс, то я впораюся, – злегка посміхнулася, гадаючи, що сказала жарт.

Для мене це жартом не здалося. Навпаки, шкода її, що вона так страждає.

– Я на днях лечу до Лондона, – випалила на одному подиху невтішну новину для подруги.

Очі Яніни поповзли на чоло. Але вона ще не знає причини мого рішення. Адже то для неї буде ще більший удар.

– Ем… а як же я? – лише почулося від неї запитання.

Я знала, що вона буде шокована. Я – єдина, хто може спілкуватися з нею, не зважаючи на її стан вагітності та примхи.