Розділ 4. Усе ближче до реальності

Холод і темрява. Відкривши очі, я побачила перед собою обледеніле озеро. Густий туман покривав вершини молодих гір. То від неймовірної краси, то від морозу перехоплювало подих, я намагалася зігріти руки, видихаючи теплий пар, але все було марно. Раптом я почула голос. Це був Люціус. Я йду по товстому шару льоду і розумію, що слова ринуть наче з-під води. Я кричу, у відповідь тиша. Через мить лід починає тріскатися, і я провалююсь у темну безвість забуття. Далі вже опиняюся посеред якоїсь зали. Це місце не було схоже на еліноський чи людський прихисток. Скоріше за все це був давно закинутий корабель, що потерпів катастрофи та затонув на дні озера. Йдучи коридорами, я помітила дивні знаки на стінах. Знову голос Люціуса, він кличе мене. Я йду все ближче. Аж ось переді мною двері: їх наче хтось відкрив зсередини. Коли я зайшла в це невеличке приміщення, тут нікого не виявилося. Розкидані книги, атласи та мапи, а в кутку на підставці був камінь….

Ну от і все. Сон обірвався, а точніше його обірвав чийсь стукіт в двері. 

- Ти ще спала? Вибач. Доброго ранку, - почула лагідний голос Ціари.

- Та якраз збиралася вставати, - трохи не переконливо сказала я.

- Добре, бо ми скоро вирушаємо, – з дивною посмішкою промовила вона і вибігла з кімнати.

Зібравши всі речі та вже виходячи з кімнати, я натрапила на Люціуса. Він стояв під дверима і наче хотів зайти, проте не наважувався.

- Доброго ранку. Ти вже прокинулась і речі склала. Давай допоможу, - і взяв мій рюкзак. 

- Привіт. Ем, дякую.

- Ти виспалася? Щось снилося?

- Так. Мені приснилося місце, де може знаходитися камінь часу. 

- І де ж?

- На дні найбільшого озера планети Земля знаходиться корабель катарійців, в ньому є таємна обсерваторія чи щось типу такого. Там і захований камінь.

Люціус, нічого не сказавши мені у відповідь, пішов задумано з речами до корабля. Мені нічого не лишалося як піти за ним вслід.

- Що ж. Усі на кораблі, будемо відправлятися на пошуки викраденого каменю.

- Якщо що – я другий пілот, - одночасно обурено і запально промовила Орфея.

- Немає проблем. У когось є якісь питання? От і добре.

День проходив монотонно і нудно. Уже було досить пізно, проте вирішила ще почитати декілька книг і рукописів у бібліотеці. Я перестала вчитуватися в слова, розуміти їх зміст, думаючи про те, що дійсно мене турбувало. Що буде після цієї пригоди? Я повернуся додому,можливо, допишу свою розповідь і ніколи більше не побачу його…. Як не звідки мене огорнула печаль. Я весь день його не бачила і вже сумую, а що буде, як не буду бачити тиждень, місяць, роки, цілу вічність? Я піду з його життя навіть не сказавши, що відчуваю. Раптом двері відчинилися. Увійшовши, хтось повільними кроками наближався все ближче і ближче. Серце то билося як божевільне, то взагалі завмирало. Це був він. Люціус підсів навпроти і заговорив:

- Ця книга тобі не допоможе знайти відповіді на ті питання, якими зайняті твої думки.

- Перепрошую?

Він різко встав і направився в найвіддаленіший закуток зали. Я не знала як себе поводити, тому не змогла зрушити з місця.

- Ти йдеш? – зненацька почула його голос.

Він стояв біля полиці запилених книг. Тут було досить темно, тому бачила лише його постать. Він довго щось шукав і через мить розвернувся до мене. Знову цей пронизливий погляд, цей неймовірний блиск очей. Не знаю, скільки ми так стояли, все одно. Потім він подивився на книгу, що він тримав у руках і мовив:

- Ось. Може ця допоможе.

Ненароком торкнувшись його руки, запаморочилося в голові. Ми повернулися до читацького столика і почали розмовляти, наче забули про сум та складнощі, що на нас чекають. Говорили за все на світі, про такі дрібниці, але з таким захопленням. Він навіть жартував, і ми сміялися як ніколи. Хотілося, щоб ця мить тривала вічність….

Ранок у нас формально розпочинався о 5. У Ціари була «традиція» навідувати мене кожен ранок і ходити разом снідати. Тому як не дивно, роздався стукіт у двері і в ту ж секунду моя нова подруга влетіла в кімнату. Я тільки встигла очі відкрити, як вона почала безперервно гомоніти про все, що тільки можна. Не розуміючи про що вона говорить, мені різко запаморочилося в голові і запульсувало несамовито у скронях. Ціара це помітила і негайно потягнулася за склянкою води. Але було пізно. 

- У неї височенна температура! Люціусе, не вздумай заходити до кімнати. Ще не вистачало, щоб ти захворів, – сердито наказувала Орфея.

- Вона ж помре, якщо не доставити її до капсули вчасно.

Не слухаючи нікого, хлопець взяв Лідію на руки і поніс у відділ екстреної допомоги. 

- У неї зупинилося серце, ми безсилі, – продовжувала Орфея.

- Літо, забери її від мене! - закричав брат на сестру.

- Ні. Я цього не допущу. Чуєш? - мовив він до хворої.

Люціус запустив обстежувальну капсулу, намагаючись повернути Лідію до життя. Перший раз марно, другий теж, аж ось…. І вдень, і вночі він не відходив від неї. Геть збліднів, очі втратили той блиск, ходив, наче мрець. Сестри його довго змушували хоча б трохи поспати, проте Люціус був непохитним. Лише пізніше Орфея здогадалася підсипати трохи снодійного в напій, адже від їжі він відмовлявся. На цей раз біля Лідії сиділа Орфея.

- Нам ще до твоєї Землі летіти ого-го. А ти вирішила захворіти. Ти не думай, що я прийшла сюди через те, що переживаю за тебе. Просто я пообіцяла брату, що потурбуюся за тобою. І не більше.

Відповіді не було, адже Лідія весь цей час не приходила до тями.

- Я тут посиджу декілька годин і все. Вперше і востаннє.

Проте вона збрехала. Вона частенько приходила до хворої, розповідаючи чось досить комічне і глузливе.

- От не розумію, чого мій братик вирішив взяти тебе в цю небезпечну пригоду? Ти ж суцільний тягар, та й толку з тебе небагато. «Особлива вона». Тю, сміх та й годі.

- Але знаєш, а мій брат все таки за щось тебе любить, тільки не знаю за що. Таємницю закоханих не розгадати нікому….