Глава 28. Прощання

Ярина підняла голову та глянула на свого рятівника. Олег Матвієвський міцно тримав її лікоть та занепокоєно оглядав з ніг до голови, наче гучний сигнал автомобілів міг завдати їй тілесної шкоди.

- Що ти тут робиш?

Ярина спробувала вирвати лікоть, але сталева хватка не дала цього зробити.

- Якщо я скажу, що проходив повз, повіриш?

Ярина енергійно мотнула головою, бо за останні місяці Київ починав здаватися не великим містом, а маленьким селищем, де можна зустрітися з будь-ким із знайомих на простому перехресті.

- Ти могла загинути.

Олег прошипів ці слова, а тоді потягнув її за собою. При чому не був обережним, чи ласкавим. Однак Ярина зауважила, що саме ця грубість не давала їй повністю розклеїтися. Бо якби хтось добряче пригорнув та пожалів, то здуріла б від болю.

- Не загинула ж. Куди ти мене тягнеш?

- А є різниця? Чи в тебе були інші плани? На наступній дорозі під авто кинешся?

- Відпусти мене, - вона знову спробувала вирватися, але усі зусилля були марними.

Перехожі здивовано споглядали за парочкою, яка поводилася не зовсім адекватно, але ніхто не підійшов та не спитав «а чи бува, з власної волі Ярина йде з цим чоловіком?»

Олег силоміць посадив Ярину на пасажирське сидіння свого автомобіля, а тоді вмостився поруч. Вона відвернулася до вікна, а він не припиняв стежити за кожним її рухом. Ярину окутували дивні відчуття, але вона не боялася його. Чомусь була впевнена, що нічого поганого цей чоловік їй не зробить. Або ж було просто байдуже.

- Навіщо ти мене сюди посадив?

- Відвезу додому. Не хочеш розповісти, що сталося?

- У мене все гаразд.

Ярина різко розвернулася до нього та широко усміхнулася. Тільки ця усмішка була наповнена образою, гіркотою. Почервонілі очі досі блищали від сліз, а рухи були надто хаотичними, як для людини, у якої дійсно все гаразд.

Олег не розпитував більше нічого. Мовчки завів двигун і так само мовчки виїхав на дорогу. Від туги та розчарування у Ярини паморочилося в голові. У животі скрутився тугий спазм, від якого хотілося кричати, ридати, бути вислуханою… Але поруч з Матвієвським не могла собі цього дозволити. Вона не боялася, але не довіряла. А від думки, що він увесь час слідкував за нею, було моторошно та нестерпно.

Вечірні вулиці заполонили тисячі вогнів. Але усе це зливалося в одну розмиту пляму за склом. Ярина не бачила, куди вони їхали. Її погляд був порожнім і байдужим. В голові постійно прокручувалася одна й та ж картинка – Гнат і руді пасма на його грудях. Їй хотілося знайти виправдання його вчинку, але кожне виправдання вдарялося в логічне заперечення та розбивалося на друзки. Навіть якщо все підлаштувала Леся, чому він піддався? Чому впустив у квартиру, де мало відбутися їхнє романтичне побачення? Тисячі чому й жодної адекватної відповіді. І скільки б Ярина не корила себе, нічого вже не змінити.

Зі ступору її вивів голос Олега, який повідомив, що вони приїхали. Ярина взялася рукою за ручку дверей, але застигла та повернула до нього голову.

- Чому ти це робиш?

- Потрібно було залишити тебе там?

Олег вигнув одну брову та нахмурився. Зараз він виглядав злим, а занепокоєння кудись зникло.

- Ти зрозумів, про що я. Навіщо переслідуєш мене?

- Я не переслідую.

Кожне слово він вимовляв чітко. Його рука міцніше стиснула кермо, а шия напружилася.

- Хм, а що ж тоді ти робиш?

- Проявляю увагу та турботу.

- І не хочеш нічого взамін?

- Хочу, але не таким способом.

- І яким же хочеш?

Олег ледь помітно усміхнувся, тоді нахилився ближче, подушечками пальців витер сльози. Його долоня охопила тонку шию Ярини й від несподіванки вона привідкрила рота.

- Я хочу, щоб ти сама мене захотіла. Не на зло комусь. А сама. І коли це станеться, я прихилю весь світ до твоїх ніг.

Він вимовив це, а тоді різко відхилився. Ярина завмерла на декілька секунд. Навіть якби за нею гнався страхітливий монстр, не зрушила б з місця. Він карбував кожне слово, говорив настільки переконливо, що не виникало жодних сумнівів. Але разом з тим вселяв страх, бо такі чоловіки не відступають від задуманого.

Через хвилину Ярина все ж вийшла та попрямувала до вхідних дверей будинку Олексія. На щастя батька ніде не було, тому Ярина полегшено зітхнула та пішла до своєї спальні. Вона знесилено впала на ліжко й дала волю емоціям.

У неділю Олексій планував грандіозно провести день з донькою. Але Ярина сказала, що захворіла, тому все скасувалося. Вона справді погано почувалася. Після пережитого голова була, наче чужа. Під очима виднілися синці від пролитих сліз, а обличчя набуло блідого відтінку. Олексій хотів викликати лікаря, або ж відвезти її до лікарні, однак Ярина все заперечувала. Весь день її телефон розривався від дзвінків Гната. Пізніше він написав декілька повідомлень, в яких запитував, що трапилося, і чому вона не приїхала вчора. Ці слова ятрили й без цього розбурхані рани. Хотілося жбурнути кудись якомога далі клятий телефон, або ж добряче наступити на нього. Невдовзі Ярина заблокувала Гната, бо не бажала його навіть чути. Зрада – мабуть, єдине, чого вона не зможе ніколи пробачити.