Глава 24. Засуджувати

Олексій сидів навпроти Ярини блідий, немов стіна. Це вперше вона побачила в очах сильного чоловіка страх, а в міміці непевність. П’ятнадцять хвилин тому вона зайшла в його кабінет та поставила пряме запитання. І на її здивування це запитання не шокувало його, не насмішило, а вибило з колії та змусило напружитися. Він запропонував не обговорювати цю делікатну тему в стінах офісу й вони розмістилися в затишному кафе неподалік. В ранішню годину тут було малолюдно та комфортніше, ніж в суворих стінах компанії.

- То це правда? – порушила тишу Ярину, яку Олексій навмисне затягував, - якщо ти не заперечуєш, то значить правда.

В її тоні відчувалася нервозність, вона говорила швидко, наче боялася передумати.

- Правда. – Олексій відповів коротко та полегшено видихнув.

- Правда, - повторила Ярина й усміхнулася. Тільки ця усмішка була наповнена гіркотою, а не привітністю.

- Ти справді моя донька.

- Тоді я хочу знати все, до найменших подробиць. Чому я дізнаюся про це лише зараз?

- Бо мені соромно.

- Тобі? – Ярина гучно розсміялася, - ти завзятий бізнесмен, який збудував свою компанію з нуля. Ти холоднокровний, впевнений, виважений. Я ніколи не бачила тебе сором’язливим.

- Яринко, в кожного сильного чоловіка є слабке місце. В мене – це ти.

- Тоді розповідай, чому тобі соромно.

- Соромно за те, що не забрав тебе раніше, що не зізнався.

- Почнімо з того, чому віддав. Віддав же?

Олексій ледь помітно усміхнувся. Він бачив у Ярині себе. В даній ситуації вона поводилася впевнено та цілеспрямовано. Вперто йшла до цілі й ставила конкретні питання. Саме так Олексій звик поводитися на переговорах із партнерами, конкурентами. Але йому не хотілося, щоб Ярина сприймала в ньому ворога, він прагнув, щоб вона бачила в ньому рідну людину. Можливо, саме цей страх не давав йому зізнатися стільки часу.

- Віддав, щоб захистити.

- Від кого? Не змушуй мене витягувати з тебе кожне слово.

- Я дуже кохав твою матір, - Олексій відкинувся на спинку крісла та примружив очі, немов намагався все детальніше згадати, щоб нічого не упустити, - вона заряджала мене енергією, надихала. Саме заради неї я вирішив заснувати власну справу, щоб у неї все було.

Олексій на мить запнувся, кутики губ підійнялися в ледь помітній усмішці. Але ця усмішка була наповнена сумом. Його очі заблищали вологою і це вперше Ярина побачила його таким емоційним.

- Ліза, - Олексій заплющив на мить очі, - її звали Ліза.

- Звали? Що з нею сталося?

Ярина часто закліпала, в грудях запекло. Вона прекрасно розуміла, що ніколи не знала та не бачила Лізу, але від контексту цієї розповіді вже ставало сумно.

- Коли я тільки починав будувати власну компанію, було дуже складно. Багато конкурентів, недоброзичливців. Мені погрожували, але я вперто йшов до своєї цілі, не зважаючи ні на кого. Ліза тоді була вагітною. Зовсім скоро мала народжувати, - Олексій на мить замовк, а Ярина завмерла разом з ним. Її сірі очі збільшилися, вуха нагострилися та ловили кожне слово, а серце вже відчувало та боліло, - мені погрожували. Хотіли відібрати бізнес, який потроху приносив прибуток і почав розвиватися. І вони знайшли моє слабке місце. Ліза. Я був у відрядженні, вони вдерлися в нашу квартиру та до смерті налякали її.

- Боже мій! – Ярина викрикнула та закрила рот рукою.

Навіть уявити не могла, що на той момент пережила її біологічна матір.

- Я собі цього ніколи не прощу, - голос Олексія став більш хриплим, - у неї почалася кровотеча, сусідка викликала швидку. Тебе врятували, а її не змогли.

Олексі не збирався вдаватися у подробиці. Було видно, що навіть ці слова далися йому вкрай важко. Після всього сказаного він виглядав таким виснаженим, наче знову пережив це все заново. Йому було боляче, сумно. Серце досі плакало за коханням всього свого життя. А Ярина була в такому ступорі, що декілька хвилин не могла вимовити жодного слова.

- Ярино, я віддав тебе на виховання сестрі лише тому, що гадав, там ти будеш у безпеці. В іншому місті, під іншим прізвищем. Але я ніколи не припиняв цікавитися тобою. Я попіклувався про те, щоб в тебе було все необхідне.

- У мене було, - нарешті вимовила зі сльозами на очах Ярина, - все було, крім батьківської любові.

- Пробач мені.

- А чому зараз ти вирішив погратися у дбайливого батька? Захотів дорослу готову доньку?

- Ярино, те, що ти злишся та ображаєшся це нормально…але я не можу змінити минулого. Я дуже шкодую, що так вчинив тоді. Ні один бізнес чи багатство не вартують цих жертв. Якби я міг повернути час назад, я б усе змінив.

- Але ти не можеш повернути. Ті, кого я вважала батьками, ніколи насправді не любили мене. А я все гадала, що ж не так зі мною. Що б я не робила, як би не старалася в школі, всюди… ніколи не отримувала від них похвали, чи любові. Ні, вони не ображали мене…але цей холод гірше всяких тортур. Ти не навідувався до нас, дуже рідко приїжджав… Невже не хотів побачити рідну доньку?

- Ти повіриш мені, якщо я скажу, що боявся? Боявся глянути правді у вічі. Зіткнутися з відповідальністю.