Глава 17. Одне бажання

Ярина нервово намотувала круги просторою вітальнею. Тіло все трусилося, а від хвилювання серце калатало шаленим ритмом. Уже понад тридцять хвилин її дядько спілкувався з батьками за зачиненими дверима кабінету, а вона не знаходила собі місця. Її не хвилювали ті фотографії, не боялася повернутися додому, бо розуміла, що ніхто силоміць не змушуватиме, але дуже не хотіла, щоб рідні люди через неї посварилися. Нарешті двері рипнули й вона завмерла. Першою вийшла мати й не виглядала злою, після неї батько, який взагалі усміхався. Олексій Данилович не спішив за ними.

- Ми не забиратимемо тебе, - заговорила Ольга, - Олексій переконав мене, що глядітиме тебе краще.

- Мене не потрібно глядіти, - заперечила Ярина, - якби ви обоє вислухали мене, то дізналися б, як все було насправді.

- Це вже неважливо, - втрутився Максим, - ми їдемо, а ти залишаєшся.

Ярина проковтнула образу та заплющила очі. Щокою покотилася одинока сльозинка. Вона завжди була сильною, усім вміла дати відсіч, не боялася труднощів, але ця байдужість, яку випромінювали найрідніші люди, вбивала. За рік проживання з дядьком, встигла про це забути, але зараз наче й не було цього року, все повернулося.

- Взагалі не цікаво? – ледь чутно вимовила Ярина.

- Люба, бережи себе. Як доїдемо додому, зателефоную.

Ольга підійшла та обійняла Ярину. Пригорнула до себе міцно та затримала в обіймах деяку мить. Після цього поцілувала та пішла на вихід. Максим теж обійняв доньку та побажав успіху їй з дипломом.

- Навіть на вечерю не залишитеся? – крикнула вона їм вслід.

- Сонечко, в нас поїзд, - усміхнулася Ольга, - ми взяли три квитки. Але ти ж не хочеш їхати? Правильно?

- Не хочу, але я скучила. Ми могли б поговорити, побути разом, а завтра ви б поїхали.

- Ми не можемо надовго залишати магазини без нагляду.

- Зрозуміло.

Декілька років тому Максим разом з Ольгою відкрили власні продуктові магазини. Сімейний бізнес хоч і невеликий, але прибутковий. Однак те, що його не можна лишати без нагляду, було явним перебільшенням. Коли за ними зачинилися вхідні двері, поруч з Яриною вирівнявся Олексій.

- Що ти їм сказав?

- Навів вагомі аргументи, - коротко відповів дядько, даючи розуміти, що не вдаватиметься в деталі.

- Вони навіть не вислухали мене, - зітхнула Ярина, - повірили тим фото й Стасу.

- Вони побачили дуже переконливі докази.

- Але як тільки ти з ними поговорив, стали байдужими до всього.

- Ярино, - Олексій взяв її за плечі та змусив повернутися обличчям до нього, - я не проводитиму тобі заспокійливі нотації. Але хочу, щоб ти знала. Ти доросла та самостійна людина і тільки тобі вирішувати, як жити. А я тебе у всьому підтримаю.

- Чому?

Сірі очі блиснули вологою. Ярина дивилася на Олексія ясним чистим поглядом. Вона нагадувала дитину, яку не хотілося поранити, але й обманювати не можна.

- Що чому?

- Чому підтримаєш?

- Бо за цей рік ти стала мені ближчою, ніж будь-хто в моєму оточенні.

Ярина усміхнулася та кинулася обійняти Олексія. Спочатку він стояв непорушно, але згодом відповів на її обійми. Для неї це було щось закономірне та необхідне, а для нього зовсім незвичне.

Ввечері за Яриною заїхав Гнат і саме зараз вона вирішила цілком довіритися йому. Сьогоднішня зустріч з батьками перевернула її уявлення про довіру та спорідненість людей. Там, де чекала підтримки та розуміння, була недовіра й байдужість, а той, кому ніяк не могла відкритися, огорнув її турботою.

- Куди їдемо? – спитав Гнат, коли Ярина вмостилася поруч в його авто.

- А ти не підготував сюрприз? – вдала розчарування Ярина.

-  Подумав, що цього разу скажеш ти, чого хочеш.

- У Венецію. – Вимовила Ярина перше, що спалу на думку, тим самим видаючи свою давню мрію.

- Справді? Хочеш туди?

- Хочу… Мрію, - протягнула вона, - але їдьмо до тебе.

- До мене? – кожна відповідь Ярини дивувала Гната. Він з недовірою завів двигун та глянув на Ярину ще раз, - впевнена?

- Як ніколи.

Ярина відкинулася на спинку крісла та розслабилася. Гнат плавно кермував вечірніми вулицями. Вона зловила себе на думці, що ось так могла б поїхати з ним куди завгодно, не думаючи ні про що. Бо уже довіряла йому серцем і душею. Лише розум опирався та постійно шукав якісь перешкоди. Сьогодні хотілося слідувати за покликом серця, не думати про наслідки, не хвилюватися про майбутнє.

- Заїдьмо в супермаркет? – раптом заговорив Гнат, - у мене холодильник порожній. Не підготувався.

- Так навіть цікавіше. Сама оберу, що ти мені приготуєш.

- Я? – Гнат повернув голову до неї та здивовано вигнув брови. Губи при цьому розпливалися в ледь помітній усмішці, - а ти не допомагатимеш?

- Я не заважатиму.

- Он як? Ще побажання, ваша величносте?