Глава 12. Умова

Ярина захотіла перевернутися на бік, але відчула тупий біль в стегну й скривилася. Вона розплющила очі, примружилася від тьмяного світла, оглянулася навкруги, але не одразу зрозуміла, де знаходилася. Дівчина відкинула плед, яким її дбайливо вкрили, та побачила розстебнуті джинси. Останнє, що пам’ятала, це як Гнат змащував її маззю, а далі повне провалля. Навіть в часі не орієнтувалася та не розуміла, скільки годин проспала.

Вона обережно підвелася та сповзла з ліжка. Поправила одяг і побачила в кутку кімнати свою сумочку. Дисплей показував дев’яту годину вечора й вона полегшено видихнула. Але насторожило те, що не було жодного пропущеного виклику від Олексія.

- Ти перша жінка, яка заснула під моїми руками.

Біля дверей стояв Гнат, заклавши руки на грудях. Він усміхався та пильно стежив за кожним її рухом. У спортивних штанах та футболці виглядав молодшим та безтурботним.

- Я не планувала знижувати планку твоєї самовпевненості, - розвела плечима Ярина.

- Але це вдалося тобі ще раніше.

Гнат підійшов ближче та ледь чутно торкнувся її талії.

- Болить?

Його рука сповзла трохи нижче і Ярина глибоко вдихнула. Сірі очі збільшилися, а вся сонність одразу ж минула. Її бентежили ця близькість та відсутність бар’єрів, настільки бентежили, що не могла вимовити й слова. Забула про біль, втому, його запитання. Пам’ятала лише про його слова перед тим, як провалилася в сон, і від цього все тіло палало.

- Не болить? – похитав головою Гнат, не відводячи погляд.

- Я хочу додому. Дядько хвилюється, мабуть.

Ярина відскочила від Гната так, наче втікала від полум’я, яке могло смертельно поранити. Її лякали його слова, але найбільше боялася реакції свого тіла на цього чоловіка. Разом з тілом тремтіла душа, а серце калатало з шаленою швидкістю. Однак найголовніше, що Ярина ніяк не могла опанувати свої емоції. Тіло поруч з ним ставало некерованим.

- Я телефонував йому. Він знає, що ти в мене. Не хвилюйся.

- Що?! Як ти пояснив йому це? Невже все розповів?

- Сказав, що ти необачно впала. Вирішуй сама, чи розповідати йому всі деталі.

- Дякую, - буркнула Ярина та оминула Гната.

- Але я все одно цього так не залишу.

Ярина підійшла до вхідних дверей та застигла на місці. На них красувався надпис, який вона залишила в ніч їхнього знайомства – «чортів самець».

- Боже мій, - вхопилася вона за голову, - чому ти не змив цього?

- Сама змиєш.

- Ніколи, - похитала головою Ярина та почала взуватися.

- Ягідко, припини пручатися.

Ярина захотіла відчинити двері, але він перегородив шлях. Сперся на одвірок та не планував відступати. Насправді Ярина розуміла, що поводилася надто дико та й Гнат не чіплявся і нічого не вимагав. Але все одно серце досі пам’ятало про зраду іншого, а розум підкидав ідеї, що все ж Гнат бажав помсти за той вечір. Чого лише вартий надпис, який він досі не змив.

- А що? – задерла вона високо голову, - віддатися одразу тобі? Прямо зараз? Звик всього добиватися легко.

- Тебе хочеться завоювати. Ти маєш рацію. Але я не цього прагну. Хочу, щоб ти почала мені довіряти. І я покажу тобі, що все може бути по іншому. Дозволь мені бути поруч. Дозволь собі пізнати мене. Саме це я мав на увазі, коли говорив, щоб не пручалася.

Ярина важко дихала та хмурилася. Очі блищали вогником, а щоки палали рум’янцем. Нічого ж не станеться, якщо вона спробує йому повірити. Не заміж же він її кличе.

- Роби, як знаєш. Наче тобі можливо щось заборонити.

Вона вхопилася за ручку дверей, натякаючи, щоб відійшов. Але Гнат лише вхопив куртку, що висіла на вішаку поруч, та вийшов разом з нею.

- Я відвезу тебе.

- Але…

- Ягідко, я не чіплятимуся до тебе, поки ти сама цього не захочеш.

Його впевненість та розслаблений тон просто вражали. Ярина добре бачила, яких зусиль йому коштувало стримувати свої чоловічі інстинкти, коли змащував маззю її стегно. І розуміла, що варто їй трішки покрутити перед ним хвостиком, то його самовладанню прийде кінець. Ніколи не любила зарозумілих та самовпевнених чоловіків. Але чомусь ця зарозумілість дуже пасувала Гнату, бо все виглядало настільки природньо, наче це було закладено в крові.

- Справді не чіплятимешся? – спитала Ярина, коли вони зайшли до ліфта.

- Це буде важко, - усміхнувся Гнат.

- Хоч визнаєш це.

- Я ж не кам’яний.

- Гаразд, - Ярина повернула до нього голову та хитро усміхнулася, - покажи мені, що все може бути по іншому. Тільки в мене умова.

- Зірку з неба? – Гнат вловив хитринки у її тоні та підіграв.

- Обов’язково. Але пізніше.

- То що ж?

Вони вийшли з ліфта й Гнат підтримував Ярину за талію, поки вів до автомобіля. Вона ледь помітно усміхалася, а коли обоє зайняли свої місця, то заговорила: