Глава 11. Кришталева ваза

Ярина сиділа поруч з Гнатом та потайки слідкувала за кожним його рухом. Він кермував вправно, обережно, не поспішав. Зловила себе на думці, що поруч з ним могла б ось так задрімати та ні про що не думати.

- Розповідай, - чоловічий голос змусив Ярину здригнутися.

- Що?

- У що ти вляпалася? Чому виходила з автомобіля Олега Матвієвського?

- То його прізвище Матвієвський?

Гнат повернув до неї голову та здивовано зиркнув. Темні брови здійнялися на лоба, а бурштинові очі пропалювали в ній дірку. Поводився так, наче вона утнула щось протизаконне на добровільній основі.

- Ти справді не розумієш?

- А що я повинна розуміти?

Гнат видихнув, але промовчав. Саме зараз Ярина нагадувала йому малу наївну дитину. Хоча ще з першої зустрічі розумів, що це далеко не так. Він зупинився на червоне світло та повністю повернувся до Ярини:

- Які справи можуть бути в тебе з цим типом? Ти в курсі, що у нього з твоїм дядьком не найкращі стосунки?

- Я ж не навмисне з ним зустрілася, - буркнула Ярина, - і не навмисне кинулася під його колеса…

- Що?! То це тому в тебе все болить?

Гнат злився. Його вилиці напружилися, а очі примружилися та потемніли. От що не так з цими чоловіками? Ярина й сама ледь стримувалася, щоб не накричати на нього. А якби не так сильно боліло все, то ще й гепнула б його добряче. Це вона взагалі то постраждала. Її мало не збила та все ж зачепила машина. А вони, чоловіки, те й роблять, що кричать на неї.

- Не кричи на мене!

- Не кричати? – Гнат рушив на зелене світло та міцно стиснув кермо. Дивився на дорогу, але Ярина зіщулилася від холоду, який він випромінював, - та тебе відшльопати треба добряче за легковажність. Ти заявила у поліцію? А що як він це зробив цілеспрямовано? А що…якби з тобою щось сталося?

- Це я була неуважна! – Підвищила тон Ярина, - тобі що до цього?

Гнат ще міцніше стиснув кермо та разом з тим додав швидкості. Він мовчав, а через лічені хвилини зупинився біля під’їзду, який Ярина досі пам’ятала. При денному світлі все виглядало іншим. Коли Ярина втікала з його квартири, то й подумати не могла, що зовсім скоро добровільно сама приїде сюди. Майже добровільно.

Гнат вийшов з автомобіля, але не встигла Ярина відчинити дверцята, як він опинився поруч. Так само мовчки взяв її на руки, наче мішок з картоплею, який мусив доставити до призначеної цілі. Ярина не витримала та заговорила першою:

- Навіщо ми сюди приїхали? Постав мене, я можу сама йти. Переломів немає. Олег возив мене на рентген.

- Мовчи, ягідко! Бо я за себе не ручаюся. Донесу до квартири та заклею твого прекрасного ротика скотчем. Ти ж знаєш, що він у мене є.

- Але…

- Ярино!

- Який же ти впертий, - тихіше додала Ярина. – Вчепився чогось…

- Вчепився? – Гнат разом з нею зайшов у ліфт та сяк-так натиснув потрібний поверх, - це ти не даєш мені спокою.

- То відпусти мене. Прямо зараз. Чого носиш мене, мов кришталеву вазу? Не розіб’юся…

З кожним новим словом голос Ярини тремтів, а очі наповнювалися сльозами. Вона не звикла плакати, а тим паче показувати свою слабкість перед кимось. Але усе те, що гнітило її за цей місяць, вилилося назовні, а події сьогоднішнього дня ще більше додали жалю. Гнат, немов відчув, її розпач, ще сильніше притиснув до себе. Ярина добре бачила, як міцно була стиснута його щелепа, а вена на шиї щосили пульсувала. Ліфт відчинився і Гнат впевненими кроками ступив у бік квартири, не зронивши більше ні слова. Перед дверима він обережно поставив її та відімкнув замок. Не маючи ні сил, ні бажання пручатися, Ярина піддалася, коли він знову взяв її на руки. Гнат увійшов разом з нею та попрямував до спальні. Квартира досі була майже порожньою. Він посадив Ярину на одиноке ліжко посеред кімнати, сів навпочіпки та звернувся до неї:

- Я хочу відпустити, але не можу.

- Чому?

Сірі очі заблищали живим блиском. В цю мить вони виглядали такими чистими, що в них хотілося зануритися, потонути та більше ніколи не виринати. Тоненька сльозинка покотилася щокою, але Ярина не спішила її витирати. Вона повністю зосередилася на парі карих очей, які дивилися на неї із захватом, щирістю та голодом. Так, саме голодом. Бо навіть зараз, в такому стані, Гнат поглинав її одним поглядом бурштинових очей.

- Твої очі, - усміхнувся Гнат та провів подушечками пальців, витираючи солону рідину на щоці.

- Що з ними не так?

- Все не так. У твоїх очах я бачу весь світ. Ти можеш сміятися, але плакати очима. Бути холодною, але випромінювати жар поглядом. Ти можеш приховати все, але достатньо заглянути у твої очі… і я тону. Ярино, я давно потонув.

Груди Ярини високо підіймалися, дихання збилося, а повітря стало надто гарячим. Він не зізнавався їй у коханні, але кожне слово було надто влучним, а інтонація дуже інтимною.

- Але я хочу бачити у твоїх очах себе. Тільки ти не підпускаєш.

- Я не можу, - мовила Ярина пошепки.