Глава 10. Носи мене

Минув тиждень з того дня, коли Гнат підвозив Ярину додому. Кожного дня вона чекала дзвінка від нього й корила себе за це. І хоч він твердив, що більше не бажає помсти, але довіритися чоловікові було рівноцінним зраді самій собі.  Вона більше не побивалася за Стасом, але й не була готовою впустити у своє серце іншого. Ярина дивувалася, бо коли побачила зраду коханого, то, здавалося, що весь світ зупинився, а життя на цьому закінчилося. Але поступово його образ притуплювався, а біль ставав слабшим. Можливо, Ярині лише здавалося, що вона кохала?

За цей тиждень Гнат не зателефонував. По всьому, що стосувалося роботи, з нею спілкувалися його підлеглі. І чим довше тягнулося його мовчання, тим більше вона злилася. На нього за відкрите ігнорування, а на себе за те, що чекала, мов наївне дівчисько.

Вона настільки поринула в роздуми, що не помітила автомобіля, коли переходила дорогу до компанії дядька. Ярина ступила один крок по гладкому асфальту, другий, а тоді почула звук сигналу й свист шин. Чорний позашляховик зупинився прямісінько перед носом, але капотом все ж зачепив стегно й вона впала. Ярина не розуміла, що відбувалося. Вона чула переляканий крик перехожих, а разом з цим чиюсь грубу лайку. Підвестися вдалося лише після того, як чиїсь міцні руки вхопили її та поставили на ноги. Ярина підняла голову та побачила того чоловіка, якого дядько радив остерігатися.  Поки вона намагалася відійти від шоку та зосередитися на ньому, він пильно оглядав її.

- Не вмієш ходити нормально?! – гаркнув він й для певності ще й потрусив її за плечі, а коли вона ледь не впала, то притримав.

- Я не помітила… задумалася, - розгублено мовила Ярина та спробувала відійти від нього. Але сталева хватка не дозволила цього зробити.

- А якби я не встиг пригальмувати? – продовжив кричати він, -  оглянься навкруги, тут немає пішохідного переходу, світлофора тим паче. Якого милого ти саме тут вирішила перейти дорогу? А коли вирішила, то дивися уважніше!

Його тон змусив Ярину прокинутися та вийти з шокового стану. Це взагалі то вона постраждала, а він ще й кричав на неї. Про цього чоловіка в голові кроїлися тільки неприємні спогади, а ця поведінка лише підсилювала їх.

- Ти вмієш нормально говорити?! – крикнула вона у відповідь, - чи це звична манера спілкування?

Блакитні очі незнайомця примружилися, а кутики губ смикнулися, нагадуючи посмішку.

- Смілива? Ти мені когось нагадуєш.

- Бачу, в тебе проблеми не лише з манерами, але й з пам’яттю.

Ярина вирвалася з його рук та захотіла пройти далі, але зойкнула від болю в стегну та впала б, якби цей неприємний чоловік не підхопив її. Він відігнав надокучливих перехожих, які погрожували викликати поліцію, а Ярина сама запевнила їх, що з нею все гаразд. Бо якою б сміливою вона не була, він мав рацію. Тут не було пішохідного переходу чи світлофора. Та й добре пам’ятала, що була неуважною.

- Я сама, - вирвалася знову Ярина.

- Ще й вперта! – процідив крізь зуби чоловік, а тоді різко підняв її на руки.

- Що ти робиш? Куди несеш мене?

- Вбивати та закопувати. Ненавиджу залишати свідків. – Саркастично мовив він та поніс її на заднє сидіння свого автомобіля.

Ярина дивилася на нього з-під лоба. Сірі очі метали не просто блискавки, а громовиці, якими намагалася його спопелити. Якби нічого не боліло, то давно б втекла звідси. Навіть без настанов дядька відчувала його негативну енергетику. А від прискіпливого погляду блакитних очей хотілося зіщулитися та заховатися. Натомість випрямила спину та продовжувала вдавати байдужість.

- Відвезу тебе до лікарні та переконаюся в тому, що ти не помираєш, - продовжив він у тому ж тоні.

- Дуже ввічливо з твого боку, - перекривила його Ярина.

Так, Олексій просив остерігатися його, але ж не навмисне Ярина кинулася йому під колеса. Вона могла заперечити, зателефонувати дядькові й все ж виконати обіцянку. Але жіноча цікавість не дала цього зробити. Їй хотілося дізнатися більше про цього чоловіка.

- Як тебе звати? – спитав він, кермуючи до найближчої лікарні.

- Ярина.

- Незвично. Ярино, ти завжди кидаєшся ось так під колеса?

Ярина зустрілася з ним поглядом у дзеркалі заднього вигляду та ледь помітно усміхнулася.

- Я вибірково. А твоє ім’я можу взнати?

- Олег.

Далі вони їхали в тиші, але Ярина помітила, що Олег більше не дратувався. У лікарні їй зробили рентген, який показав, що перелому та тріщини немає. Лікар рекомендував обмежити свою активність найближчі декілька днів та прописав обезболюючі препарати.

- Заявиш на мене в поліцію? – спитав Олег, підтримуючи її під лікоть. Питав так, наче говорив про погоду, - можемо заїхати в найближчий відділ…

- Я знаю, що сама винна. Відвези мене туди, звідки забрав.

- Як скажеш.

Цього разу він посадив її на пасажирське сидіння поруч з собою. Їхнє спілкування було рідкісним і обмежувалося декількома репліками. Було в цьому щось загадкове, інтригуюче та притягуюче. Ярина прекрасно розуміла, що цей чоловік небезпечний, але все одно прагнула все про нього знати.