Глава 5. Сама прийдеш

Пари в університеті сьогодні здавалися занадто нудними, погода мінливою, а самопочуття незрозумілим. Минув тиждень з дня ювілею батька Єви, а Ярина не могла ніяк зосередитися на повсякденних речах. Розум знущався з неї, постійно повертаючи свідомість у вечір першої зустрічі з Гнатом. Якщо до цього часу все це здавалося невдалим маренням та діями в стані афекту, то після повторної зустрічі кошмар заграв новими барвами.

Вона чітко бачила хижий блиск  в його очах, коли впізнав її. Ще більший азарт промайнув у них, коли вона необдумано втікала з дня народження батька Єви. Ярина прекрасно розуміла, що вчинила нерозумно, покаравши замість Стаса першого зустрічного чоловіка. Але все одно не шкодувала про це і якби їй випала нагода повернути час назад, зробила б точнісінько так само. Їй подобалася влада над тілом Гната. Від згадки про поцілунки з ним та дотики тіло пройнялося тремтінням і вона обійняла себе руками та тихо зітхнула.

Захист диплома наближався, а разом з ним і повноцінне стажування в компанії дядька – Олексія Даниловича. І хоч вона готувалася поєднувати навчання та стажування, він противився цьому. Не маючи власних дітей, дядько опікувався нею, мов рідною. Ярина неодноразово порівнювала його з батьком та не розуміла ставлення до себе останнього. Чоловік настільки хотів сина, що нехтував донькою.

Після занять Ярина поїхала в логістичну компанію дядечка, щоб обговорити організаційні моменти її стажування. Олексій Данилович не любив обговорювати роботу вдома й іншим не дозволяв цього.

Вона захоплено оглядала багатоповерхову офісну будівлю. Компанія її дядька займала в ній три поверхи. Ярина піднялася ліфтом на дванадцятий та пройшла до приймальні свого дядька. Вона вже бувала тут раніше й привітна секретарка запропонувала каву.

- В Олексія Даниловича гості, - мовила блакитноока шатенка, - домовляються про співпрацю.

- Он як? Потенційні партнери? – спитала зацікавлено Ярина.

- Угу, тільки я нічого не казала.

Секретарка передала їй чашку ароматної кави, але не встигла Ярина скуштувати її, бо двері кабінету відчинилися і з них вийшов Гнат. Чашка, яку Ярина встигла підняти, зависла на шляху до рота, а сірі очі здивовано закліпали. Двері залишалися прочиненими й звідти долинали голоси ще кількох чоловіків, але Гнат не зважав на них. Його обличчя було суворим, а хода впевненою. Він підійшов до Ярини та пильно оглянув її потерті джинси та розтягнений зелений светр.

- Ягідка-втікачка? – спитав та сів поруч на сусідній стілець.

- Чому втікачка?

Ярина поставила чашку на невеликий стіл поруч та випрямила плечі, немов уже готувалася вступити до бою.

- А це не так?

- Я не втікала.

Гнат усміхнувся, бурштинові самовдоволені очі блукали її обличчям. Ярина встигла пошкодувати, що не нафарбувалася. Русяве волосся стягувала велетенська гулька на потилиці, а декілька неслухняних локонів завивалися та спадали на обличчя.

- То вже не заперечуєш, що то була не ти?

- А є сенс?

- І не перепросиш?

- Навіть не подумаю.

Його самовпевнений тон бісив, але і Ярина не пасла задніх. Разом з цим тоном відчувалася певна недомовленість, про яку знав лише він. В одному Ярина була впевнена на всі сто відсотків – цей чоловік в жодному разі не проігнорує її вчинок.

- Що ти тут робиш? – спитала нарешті вона.

- Шукав тебе.

- Ти не знав, що я тут буду, - різко відповіла Ярина.

- Я міг прослідкувати, здогадатися…

- Ти ж не переслідуватимеш мене через мою маленьку витівку? – Ярина вигнула брови та усміхнулася з певною іронією, - врешті решт це по дитячому.

- І це мені говориш ти? – Гната забавляла ця розмова. З кожною новою реплікою він усміхався все ширше, - але загалом мені не потрібно переслідувати тебе, ти сама прийдеш до мене.

- Пффф, мрій!

Ярина помітила, що з кабінету вийшли двоє чоловіків, в одному з них упізнала батька Гната, про якого їй розповідала Єва. Іншого бачила вперше. Олексій  Данилович потиснув обом руки та попрощався з Гнатом. Ярина встала та поспішила до дядечка. І знову вона втікала, бо її хода нагадувала біг. Ярина не оглядалася, але плечі пекли від прискіпливих карих очей.

- Яринко, заходь. Ти якраз вчасно, - Олексій Данилович зачинив двері й тільки після цього вона змогла видихнути.

- Хто вони? – спитала Ярина, кивнувши на двері. Намагалася таким чином дізнатися більше про одного конкретного чоловіка.

- Рудківський, ми плануємо співпрацю.

Олексій Данилович славився своєю малослівністю, однак показував приголомшливі результати в роботі. Так би мовити, діяв не словом, а ділом. Він був високим та спортивним, як для свого поважного віку. Хоча, Ярина достеменно не знала, скільки йому років. За все її життя у них було декілька коротких зустрічей, тому амплуа любої племінниці вона приміряла на себе зовсім недавно. Інколи Ярина сумнівалася, що її мати та Олексій – рідні брат з сестрою. Вони були різними не лише зовнішньо, але й поведінкою. Однак сірі очі з казковою кришталевою чистотою виказували в них родичів. Саме такі передалися і Ярині, тому секретарка, коли вперше побачила її тут, спитала, чи вона раптом не донька її боса.