Розділ 1

Я ніколи не сподівалася, що колись одного дня покохаю когось по-справжньому. Не заради грошей, втіхи чи вигоди для себе. Зазвичай я зустрічалася з старшими, за себе років на 20-30 років, чоловіками. А коли справа доходила до весілля я грабувала їх і того ж дня їхали в інше місто, при цьому змінюючи ім’я прізвище, свою зовнішність і все що тільки можна змінити аби мене не знайшли. Але не цього разу. Цього разу доля вирішили покарати мене сповна. 
Я сиділа за столом, зв'язана, знесилина немаючи сил боротися з усіма подіями, які сталися до цього.  Переді мною поставили ноутбук і один з тих отих кремезних чоловіків, які викрали мене підійшов до мене і включив його. Я не могла повірити своїм очах, на яких від побаченого почали виступати сльози. Серце калатало з шаленою силою, усе в середині ніби зупинилося. Гнів, відчай, відчуття безпорадності,  накочувалися на мене з новою силою по-черзі зміняючи одне одного. 
- Ні, прошу вас не робіть йому боляче він нівчому не винен - зі слозами на очах промовила я.
- Треба було  думати раніше перш ніж зруйнувала моє життя. Через тебе я втратив усе: дім, сім'ю, свій сенс життя. Знаєш як це, коли ти втрачаєш кохану людину? Ти чакаєш що вона прийде до тебе, обнімить тебе, приголубить і все буде як колись. - чоловік сердився, дивився мені у вічі намагаючись донести до мене, яка я стерво, але це уже я зрозуміла без нього, коли зустріла Кріса. Саме він і змінив мене. По щоках Єгора ( так звали цього чоловіка) потекли дві сльозинки . - Та цього не стається і ти розумієш, що того, що було колись вже не буде. Ніколи! От і ти зрозумієш як це! Заберіть її - наказав чоловік. 
Двоє чоловіків підійшли до мене, відв'язали від крісла до якого я була прикута і повели мене довгим коридором, який також був погано освітлений як і кімната де я прокинулася. Пройшовши довгим коридором  один з чоловіків відчинив якісь двері і щосили штовхнув мене, і я впала на підлогу.
Я підвелася сперлася на стіну і почала ридати. Мені було боляче, жити не хотілося, але найгірше було те, що у це все я втягнула хлопця якого кохала. У кімнаті куди мене привели нічого не було, крім матраца на підлозі на якому я і сиділа захлинаючись власними сльозами. 
- Аню - це ти? - пролунав голос з-за стіни
- Кріс - я не могла повірити що це справді він. - Так це я?
- Аню - знову пролунав голос з-за стіни. Хто ці люди, що їм від нас потрібно?
Серце стиснулося, я не могла сказати, що тут він через мене. 
- Не знаю - сльози знову потекли по щоках 
- Ми виберимося звідси! Я тобі обіцяю. 
- Я знаю. - хоча у цьому я дуже сильно сумнівалася.
- Аню я кохаю тебе - невпевнено мовив Кріс
- І я тебе! - вирвалося у мене, я прикрила рот руками, але було марно, адже він усе почув.