Туман, ліс та заправка

Туман. Настільки густий що майже нічого не видно дальше своїх рук. Я йшов у ньому вже декілька годин, принаймні мені так здається. Куди я йшов? Чому я йшов? На ці питання у мене не було відповіді, я просто йшов. Навколо мене був ліс, а посеред лісу була двополосна асфальтована дорога. Я йшов по ній у надії знайти хоч когось, але з кожною секундою мені ставало все далі зрозуміліше, що по цій дорозі ніхто вже не їздить. Пройшовши ще декілька годин чи хвилин, я натрапив на з'їзд з дороги. “Невже заправка!?” промайнуло в голові, після чого побіг по з’їзду. У моєму серці загорілася надія, від чого на лиці з’явилася іскриня посмішка.

Коли я підбіг до заправки, я не почув ніякого шума. Підійшовши ще ближче, я побачив що заправка була занедбана. Розбиті вікна, вирвані куски металу, та рослинність яка якимось чином проросла крізь асфальт та бетон. Вогонь надії що вспів розгорітись, затух такж швидко як і з'явився, а щаслива посмішка загрожувала перерости у істеричний сміх.

- Скільки!? - Прокричав я у небо наче надіючись на відповідь. - Скільки я ще маю ходити у цьому лісі у пошуках хоч когось!? - Від таких болючих питань які я подавляв жартами, у мене навернулись сльози.

Не дивлячись на нервовий зрив, я витер сльози та вирішив оглянути заправку. Зайшовши до неї я вирішив знайти щось поїсти. Обійшовши пусті полиці, я все ж таки знайшов два батончика та три літрові банки води. Я з'їв один батончик та напився води, після чого вирішив зайти до каси, щоб постаратись знайти гроші і зрозуміти у якій країні я нахожусь. Відкривши касу я помітив що у ній була лишень одна монета. Взявши її в руку я постарався роздивитись її, але безуспішно. У густому тумані майже нічого не видно, а сонце вже заходить за обрій. Розуміючи що я один у лісі на закинутій заправці, я вирішив зробити у ній місце для сну. Взявши декілька картонних коробок що були під касою, я стиснув їх і поклав на підлогу. Лягнув на них, я зарився в куртку як найсильніше і заснув.