Чому коли бачиш душу так тягне?
Бо дивишся немов на себе завжди!
Та кожного дня,як тяжкі хмаринки,
Про неї завжди блукають мої думки!
Вона ж ледве знайома,та наче знаю її
Вона стає нічною втомою у моєму сні!
Вона як відьма,чарами кличе до себе,
Бо на відстані стає так з нею тепло!
Дивлячись на неї,життя відчуваю у собі,
Її посмішка та сум,немов картини у житті!
Все що з нею трапляється,досвід на роки,
Але ж це диво,що саме цим ми так схожі!
Немов дзеркало,вона мене відображає,
Та на вчинки мене,немов казка надихає!
Серед рядків,схожості ніби то немає,
Але душа,вона як птах усе рідне помічає!