Частина 5

Вона сиділа на дивані, обійнявши себе руками, і ловила себе на думці, що відчуває себе чужою серед цих людей. Вони були її друзями, її компанією, але зараз здавалися такими далекими. Їм було весело, вони перегукувалися, сміялися, кидали один в одного подушками, а вона ніби спостерігала за всім цим крізь невидиму стіну.

Їй хотілося б теж сміятися, включитися в розмову, але щось зупиняло. Наче її відсутність годину тому довела їй, що вона не така важлива для них, як вони для неї. Ця думка осідала важким каменем на грудях, змушуючи ще сильніше закутуватися в кофту, немов це могло захистити від холоду не лише зовні, а й всередині.

— Гей, ти що, замерзла? — запитав хтось, здається, Юн. Він сидів неподалік, поглядаючи на неї з легкою стурбованістю.

— Трохи, — відповіла вона, змусивши себе усміхнутися.

— То йди до вогнища, там тепліше.

Вона кивнула, але не встала. Вогнище, люди, тепло — це все здавалося чимось далеким, як і її власне бажання бути поруч із цими людьми. Вона більше не була впевнена, що хоче грітися біля того ж вогню, що й вони.

Юн нахилив голову, уважно вдивляючись у її обличчя.

— Щось трапилося?

— Нічого, — вона знизала плечима, опустивши погляд на свої руки.

— Точно? — він не відводив від неї очей, голос звучав м’яко, але наполегливо.

Вона на секунду затримала погляд на його обличчі, ніби зважувала, чи варто говорити. А потім раптом запитала:

— Ти хочеш знати правду?

В кімнаті ще лунали голоси та сміх, але між ними двома виникла майже відчутна тиша. Юн дивився на неї уважно, у його погляді було справжнє бажання зрозуміти, підтримати. І ще—тривога. Страх, що сталося щось серйозне.

— Так, — відповів він без жодних вагань.

Вона набрала в легені повітря, готова розповісти все. Розповісти, як вона чекала, як холод пробирав до кісток, як відчувала себе невидимою. Як усі були зайняті своїми веселими моментами, а вона лежала одна на полі, сподіваючись, що її хтось шукатиме. І що ніхто так і не прийшов.

Вона вже уявляла, як Юн, схиливши голову, слухає її, як його очі стають серйознішими, а він намагається знайти слова підтримки. Як він, можливо, скаже, що якби знав, то неодмінно прийшов би.

— Пішли до вогнища, — покликав він.

Вона кліпнула очима. Юн вже стояв, чекаючи на неї.

Вона раптом усвідомила, що всі ці слова вона не сказала. Вона їх лише подумала. У своїй уяві розповіла йому все, але насправді залишалася мовчазною.

— Так що сталося? — запитав він знову.

Вона всміхнулася. Не тому, що все справді гаразд. Просто так було легше.

— Нічого. Все добре.

Вони пішли до вогнища. Полум’я відкидало теплі відблиски на їхні обличчя, а люди навколо сміялися, гріючись біля вогню.

Юн час від часу поглядав на неї. Вона бачила по його очах, що він не вірить. Але він не став наполягати. Він був надто сором’язливий, щоб вимагати іншої відповіді. Він ще не знав, як говорити з дівчатами. Тим паче з такою, як вона.