Частина 1 "Хто ще переміг?"

—  Йосип драний! Чому так довго? – кричала Ілла на весь корпус гукаючи дітей зібратись на вулиці, щоб сповістити важливі новини.

—  Я капці не можу знайти, пані Ілло!  – чи то благаючи чи то стогнучи промовив Данило.

—  То вдягни інше взуття – беж жодних роздумів швидко випалила Ілла.

Данило ще щось спробував сказати у свій захист, щоб подовше не виходити на вулицю і пошукати власне взуття, але Ілла вже пішла підганяючи його словами «У тебе є 50 секунд, щоб вийти».

Ілла була вожатою табору. Їй було 18 років і це був її перший табір із роллю старшини. Вона насолоджувалась тим, що її всі слухались. Ілла була із запальним характером. Вона була середнього зросту, із волоссям кольору дуба – каштанове, насичене, шкіра смаглява немов поцілована сонцем і блакитні глибокі очі немов море у сонячний день. Її очі завжди привертали увагу всіх оточуючих, вони дістались їй від батька, але вона ніколи їх не любила. Їй подобались карі, такі, що майже темні і не видно зіниць. Такі як в одного з хлопців у таборі – Юна. Йому було 12 років. Ілла завжди затримувалась на його очах довше ніж зазвичай. Його очі були для неї наче магнітом, які мимоволі змушував затриматись трохи довше. Але на цьому все й закінчувалось. Юну було 12 років. він був невисокого зросту із світлим кудрявим короткостриженим волоссям і темними, глибокими, карими очима.

Данило – хлопець якого було завжди чути, завжди видно. А якщо ні це означало лише 2 речі: або він спить, або він десь дуже далеко (але і відстань не завжди могла вберегти тишу).

Літній табір потопав у шумі біля корпусу. Діти зібрались на майданчику, аби послухати важливі новини. У повітрі пахло соснами, потом й сонцезахисним кремом. Вже всі зібрались і чекали промови. Ілла нарешті вийшла із корпусу із Данилом. Данило стрибаючи на одній нозі зав’язував кросівки вдягнуті на голу ногу, а Ілла пішла далі на місце, щоб її всі могли чути та бачити.

— Що ж, вітаю, доброго ранку! Сьогодні у нас за планом гра у футбол на майданчику. Усі бажаючі мають на підготовку 10 хвилин і збираються біля поля. Обов’язково має бути зручне взуття для гри, головний убір та наберіть з собою водички. Є питання?

—А що робити тим хто не хоче грати? – десь пролунало із натовпу. Для решти є настільний теніс, волейбол, баскетбол, або інші ігри з м’ячем, що можете взяти у Марка. А тепер маєте 10 хвилин на збори. Час пішов.

Ілла була дуже пунктуальною. А Марк це ще один вожатий, котрому дуже подобалась Ілла. Він був спокійний із дітьми, але активний із старшими учнями. Він був на рік старший від Ілли. Високий, волосся темне як смола і зелені очі немов свіже листя дерев, світла шкіра. Він подобався дівчатам. Ілла була не виключення. Вона одразу знала, що хоче цей табір провести з ним. Це було взаємно.

Минуло десять хвилин і ось вже десь на майданчику вже розпочався футбол. Юн стояв біля столу для настільного тенісу, крутячи ракетку в руках, але думав зовсім не про гру.

Ілла. Вона сміялася десь неподалік, спершися на перила веранди. Висока, впевнена, з розкуйовдженим після бігу волоссям. Вона завжди виглядала так, ніби належала цьому місцю більше, ніж будь-хто інший. Старша за нього, популярна, оточена друзями. Її завжди оточували хлопці – ті, що могли жартувати з нею на рівних, сперечатися, боротися. І вона билася. Часто і азартно, жартома чи всерйоз – штурхала, затискала у клінч, хитро ухилялася від спроб відповісти.

Юн знав, що подобається дівчатам. Його часто гукали, сміялися з його дотепів, шукали приводу сісти поруч. Але жодна з них не була нею.

І ось зараз він дивився на Іллу і думав про те, як це – стояти поруч, сперечатися, сміятися і відчувати її імпульсивну силу, яка манила його більше, ніж будь-що інше.

– Готовий програти? – голос Ілли перервав його думки. Вона вже стояла біля столу, підіймаючи брову з викликом. Ракетка в її руках крутилася так само вправно, як у нього щойно.

Юн усміхнувся. Це було схоже на початок війни – його улюбленої, тієї, де можна було бути поруч із нею.

Вони грали вже понад пів години, і навколо столу зібрався натовп. Спершу це були лише їхні друзі, потім інші зацікавлені, а тепер – майже весь загін. Усі спостерігали за швидкими рухами ракеток, за м’ячем, що стрімко перескакував від Юна до Ілли і назад. Це була не просто гра – це було змагання двох сильних характерів.

Юн грав спокійно, виважено, впевнений у кожному своєму ударі. Ілла ж атакувала агресивно, не дозволяючи йому розслабитися. Вона звикла перемагати, і кожен її рух говорив про це. Вона знала, що всі спостерігають за нею, знала, що тут, у таборі, ще не було того, хто міг би її обіграти.

Перший сет закінчився внічию. Вони віддихувалися, стираючи піт з лоба, а потім знову сходилися в центрі для наступного раунду. Юн відчував, як вона починає нервувати. Її удари ставали різкішими, рухи – трохи хаотичними. Він ловив ці зміни і використовував їх собі на користь. Коли рахунок наблизився до вирішального, він раптом зрозумів – він виграє.

Натовп затих. Усі навколо напружено чекали, ніхто не зводив очей з гри. Ілла стиснула губи, в її очах з’явилася тінь сумніву. Вона нервово перебирала пальцями руків'я ракетки, ледь помітно переводячи подих. Її погляд метнувся до натовпу – вона звикла бути кращою, звикла відчувати на собі захоплені погляди. Але зараз…

Юн бачив, як змінюється її вираз обличчя, як у її очах з’являється страх програшу. Невже зараз, тут, перед усіма, вона вперше програє? Це відчуття було їй чужим, незнайомим, і він бачив, як вона бореться з собою, як намагається не дати слабину. Вона змусила себе вирівняти дихання, міцніше стиснути руків'я. В її очах знову спалахнув вогонь – вона не з тих, хто здається.