Розділ 21

Пронудьгувавши два дні у чотирьох стінах своєї коломийської квартири, де кожна річ нагадувала про незавершену справу, Валерія зрозуміла, що більше не витримає цієї самотності. Думки про Косів, зацькованого Максима та нахабного Дениса з парламенту випалювали її зсередини. Їй конче потрібно було змінити картинку, сховатися туди, де панував абсолютний, непорушний спокій. Вона зібрала невелику сумку й поїхала до батьків — у їхній затишний приватний будинок на околиці міста, оточений старим садом.

Батько заварив свіжий трав'яний чай і розпалив камін, який затишно тріщав у вітальні. Вони багато розмовляли, ділилися простими буденними новинами, наче не було ніяких вбивств, главку
та капітана Мартинюка. Батьки згадували її дитинство, перші кроки в юридичному ліцеї, і Валерія вперше за довгі тижні щиро посміхалася й сміялася, відчуваючи себе простою захищеною донькою.
Потім мати з теплою посмішкою принесла з шафи товстий, обтяжений оксамитовою тканиною старий сімейний фотоальбом. Вона сіла поруч із Валерією на дивані й почала ніжно, з особливим трепетом розповідати про кожну фотографію. Валерія дивилася на свої дитячі знімки — смішні бантики, перші шкільні лінійки, поїздки в гори — і то сміялася, то лагідно посміхалася, занурюючись у цей безпечний світ спогадів.

За якийсь час мати підвелася й пішла на кухню, щоб приготувати нову порцію свіжого липового чаю.
Валерія залишилася у вітальні сама, взяла важкий альбом на коліна й почала гортати сторінки далі. Раптом її пальці застигли на одному зі знімків, а посмішка миттєво зникла з обличчя. Дівчина примружилася, вглядаючись у глянцевий папір.

На фотографії був зображений старий,  будинок на галявині.На передньому плані стояла вона сама — маленька дівчинка років десяти, з рожевим наплічником зі світловідбивачами. Але її обличчя на знімку було абсолютно незадоволеним і сердитим, наче її змусили там фотографуватися проти волі.
Двері вітальні тихо рипнули, і до кімнати зайшла мати, тримаючи в руках тацю з чашками. Валерія підняла на неї погляд і вказала пальцем на світлину:

— Мам, а що це за фотографія? Я зовсім не пам'ятаю цей день. Де це? І чому я тут така сердита й незадоволена?

Мати зупинилася посеред кімнати. Почувши запитання, вона ледь не впустила тацю, і порцелянові чашки лунко задзвеніли. Жінка повільно поставила чай на журнальний столик, глибоко,  вдихнула повітря, її плечі здригнулися, а очі в одну секунду налилися важкими, гарячими сльозами, які покотилися по щоках.

Валерія оторопіла, вона категорично не очікувала такої реакції від зазвичай спокійної й стриманої матері. Валерія сиділа нерухомо, відчуваючи, як кімнатою поповз липкий, паралізуючий холод. Вона перевела погляд із пожовклого знімка, де маленька сердита дівчинка стискала лямки рожевого наплічника, на матір.

— Мамо, що таке? — її голос здригнувся, втрачаючи звичну лейтенантську впевненість.

Мати важко опустилася на краєчок крісла, закриваючи обличчя тремтячими долонями, гучно шмигнула носом, витерла сльози серветкою і, дивлячись кудись повз доньку, тихо, ледь чутно промовила:

— Ми з батьком поклялися, що більше ніколи... ніколи не згадаємо той  день.

— Чому? — Валерія подалася вперед, її серце шалено загупало в грудях,  — Про що ти говориш?

Мати підвела на неї обличчя, червоне від сліз, і в цьому погляді була така невимовна туга, від якої Валерії перехопило подих.

— Тому що після того дня... ми більше ніколи не називали тебе Лія...

Слова матері пролунали у затишній вітальні як вибух. У Валерії потемніло в очах.
Лія. В а Л е р І Я...Лія. Короткі, дитячі форми імені Валерія якою її, виявляється, кликали в далекому дитинстві. Пазл, який вона так наполегливо збирала по всьому Косівському району, раптово з тріском замкнувся навколо неї самої: Тому в архівах не було жодної справи про зникнення чи утоплення дитини — бо для поліції ніякої трагедії просто не сталося. Максим двадцять років катував себе кошмарами про воду — він просто не знав, що дівчинка вижила.

Течія річки дійсно була скаженою, але маленьку Лію нижче за течією дивом зачепило за гілля біля берега, де її напівпритомну, змерзлу й перелякану вчасно помітив і витяг старий місцевий рибалка.

— Той дідусь приніс тебе до нас, ти ледь дихала, — крізь глухі ридання продовжувала мати, хапаючи Валерію за руки. — Коли ти прийшла до тями, ти нічого не пам'ятала. Лікарі сказали, що це сильний психологічний шок , що психіка заблокувала ті спогади плюс травма від удару об каміння. Ти забула той ліс, будинок і річку. Ми так злякалися.

Валерія сиділа нерухомо, дивлячись на фотографію Валерії — Лії. Її власне життя виявилося головною  «тінню минулого» цієї історії. Вона поїхала в Косів розслідувати чуже вбивство, а приїхала на згарище власного минулого.